Конституційно-правові механізми збалансування влади в процесі взаємодії уряду і парламенту

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович

Однією з найбільш актуальних і одночасно складних проблем, що постали перед Україною в процесі її конституційного розвитку, є побудова такої системи державної влади, яка б була не лише ефективною, але й збалансованою, що, в свою чергу, є надійною гарантією демократизму держави, її стабільності, мінімізації конфліктів між різними гілками державної влади. Описуючи подібну модель організації державної влади Н. Нижник свого часу використала таке поняття як «принцип симетрії». На нашу думку, воно є надзвичайно слушним, оскільки розглянуте через призму конституційного права, поняття симетрії означає ніщо інше як забезпеченість взаємодії між різними гілками державної влади, сукупність конституційно-правових гарантій та механізмів, які дають можливість належним до різних гілок влади органам впливати один на іншого шляхом «узаконеного проникнення в сферу діяльності інших влад». При цьому гранично важливим є дотримання конституційно визначеної сфери компетенції різних органів державної влади. В результаті чого, як зауважувала Г. Журавльова, ми отримуємо не просто сукупність різноманітних державних органів і функцій, а саме систему державної влади, яка є цілісною і єдиною в своїй основі. На жаль, зазначені зауваження вітчизняних науковців здебільшого так і не були враховані в державотворчому процесі, який спрямовувався не стільки науковими теоріями, скільки принципами політичної доцільності, які часто ставали над конституційним процесом і зумовлювали не лише його протікання, але й його результати.

З огляду на зазначене, а також на те, що конституційний розвиток України ще не можна вважати завершеним процесом, видається актуальним звернутись до питань, які стосуються аналізу існуючих в сучасній світовій конституційній практиці механізмів збалансування влади. До речі, це питання не можна вважати новим для конституційної теорії, оскільки починаючи ще з праць, які належать до традиції класичного американського конституціоналізму, чітко ставилось питання конструювання такої конституційної моделі, яка б забезпечувала ефективну співпрацю основних органів державної влади при унеможливленні узурпації влади будь-якою з її гілок. Таким чином аналіз механізмів збалансування влади в сучасній конституційній теорії і практиці постає актуальним і вельми важливим для сучасної України завданням.

Утім, цілком очевидно, що проблема конституційного збалансування влади (коли йдеться насамперед про інститути конституційного права, а не про різноманітні політичні комбінації) є надто широкою для меж однієї статті. Тому наразі ми пропонуємо дещо конкретизувати тему нашого дослідження і обмежити її висвітленням лише одного аспекту, який стосується механізмів взаємодії уряду і парламенту. Вибір цих органів державної влади не є випадковим, оскільки вони є насправді ключовими для будь-якої демократичної держави, яка повинна забезпечувати не лише демократичне представництво інтересів громадян в парламенті, але й ефективно виконувати закони, реалізовувати різноманітні програми державного розвитку. Разом з тим, звернення до законодавчої і виконавчої гілок державної влади актуальне й за тієї причини, що саме в цій площині сьогодні ведеться левова частка всіх суперечок. Адже якщо з вибором напрямів і стратегічних цілей реформування судової влади все є більш-менш ясним і зрозумілим, то питання збалансування повноважень в системі «парламент – уряд» все ще залишаються предметом палких наукових і політичних дискусій. Причому, на наше переконання, навіть прийняття наприкінці 2004 року змін до Конституції України не стало остаточним вирішенням цієї проблеми (хоча ці зміни, безумовно, встановили певну нову конституційну модель взаємодії парламенту і уряду). Справа в тому, що Конституція України у нинішній редакції, судячи за все, зазнаватиме подальші зміни. З точки зору нашого дослідження це означає тільки те, що проблема збалансування влади поставатиме знову і знову, щойно робитимуться спроби зміни конструкції державної влади (не кажучи вже про запровадження нових форм правління чи про корекцію існуючої).

Отже, з огляду на актуальність та значимість дослідження конституційно-правових механізмів збалансування влади в процесі взаємодії уряду і парламенту, сформулюємо основні завдання, які мають бути нами розв’язані. Ними є: а) дослідити основні конституційні механізми впливу парламенту на виконавчу владу, які застосовуються в сучасній світовій конституційній практиці, б) дослідити основні конституційні механізми впливу виконавчої влади на парламент, які застосовуються в сучасній світовій конституційній практиці; в) проаналізувати основні проблеми конституційного збалансування влади в процесі сучасного розвитку України.

Традиційно в аспекті конституційно-правових досліджень, проблема взаємодії законодавчої і виконавчої гілок влади пов’язується з типологією форм правління. Зокрема, коли предметом аналізу є республіканська форма правління, першим на що звертають увагу є тип республіки – чи є вона парламентською, президентською чи змішаною? Причому кожну з перелічених конституційних форм характеризують притаманні їй інститути, починаючи від парламентського способу формування уряду і закінчуючи спеціальним конституційними механізмами, які застосовуються в контексті поточного контролю парламенту над урядом. Зважаючи на те, що наразі проблеми можливостей парламенту впливати на процес формування уряду є доволі ґрунтовно дослідженими (значною мірою до цього безпосередньо спонукала конституційна реформа 2004 року) і не складають серйозної науково-теоретичної проблеми, доцільно привернути увагу до дещо іншого аспекту цієї теми, яким є проблематика можливостей поточного взаємовпливу парламенту і уряду.

Адже крім законодавчої діяльності та можливості впливати на формування уряду законодавча влада в усіх без виключення демократичних країнах має ще й доволі широкі права поточного контролю над діяльністю виконавчої влади. Це, як пише Ю. Шемшученко, пояснюється тим, що в процесі прийняття законів законодавча влада повинна мати реальні повноваження контролю над тим як вони виконуються. Саме цього, на його думку, тривалий час не вистачало українській законодавчій владі, яка майже не мала можливостей контролювати виконання багатьох з прийнятих нею законів. Зазначені форми контролю, які передбачені конституційним законодавством, в сучасній конституціоналістиці окреслюються загальним поняттям «парламентського контролю».

Хоча, висвітлюючи загальну мету парламентського контролю над діяльністю уряду і виконавчої влади в цілому, слід чітко усвідомлювати, що нею є не стільки обмеження передбачених конституцією виконавчих повноважень та виконавчої компетенції, скільки досягнення конкретних цілей покликаних сприяти підвищенню ефективності функціонування всієї державної влади. Зокрема до таких цілей, як відзначає І. Залюбовська слід віднести наступні: а) встановлення фактичного виконання органами виконавчої влади своїх обов’язків; б) надання правильної й об’єктивної суспільно-політичної і спеціально-юридичної оцінки діям органів виконавчої влади; в) прийняття ефективних рішень щодо удосконалення діяльності підконтрольного об’єкту, а у випадках виявлення неправомірних дій – приведення в дію відповідних правоохоронних механізмів, вжиття заходів щодо попередження відхилень у майбутньому; г) забезпечення оперативного, найбільш повного та якісного виконання прийнятих парламентом у рамках проведення контрольних заходів рішень.

В сучасній конституційній практиці серед основних механізмів парламентського контролю над діяльністю виконавчої влади виділяють наступні: запити до вищих посадових осіб, дебати, інтерпеляції, вотум недовіри, парламентські слухання, парламентські розслідування, доповіді уряду та міністрів, щорічні урядові звіти, діяльність парламентських комісарів, імпічмент, контроль за делегованим законодавством та ратифікація. Кожен з зазначених механізмів має свою специфіку і відповідно – свою історію конституційно-правового застосування.

Так, парламентські слухання активно використовуються в президентських і змішаних республіках, тоді як за умов парламентської форми правління механізм парламентських слухань має дуже обмежену форму застосування (до речі, в багатьох парламентських республіках подібний механізм взагалі не застосовується). Це зумовлюється насамперед тими цілями, які ставляться в ході їх організації. Справа в тому, що юридичним результатом парламентських слухань не є прийняття будь-яких загальнообов’язкових рішень. Їх справжня ціль полягає насамперед у тому, щоби привернути увагу суспільства до окремих питань виняткової значущості (наприклад, проблеми забезпечення свободи слова, подолання демографічної кризи, регулювання міжетнічних відносин, чи будь-яких інших, які відіграють важливу роль як для суспільства, так і для державної влади). Високу ефективність застосування цього інституту демонструють США, де на парламентські слухання запрошуються представники виконавчої влади, відомі суспільні діячі, науковці, експерти, представники громадськості, і т. д. Причому, результати парламентських слухань стають предметом широкої суспільної уваги і мають об’єктивний вплив на реалізовану виконавчою гілкою влади державну політику.

Власний досвід застосування інституту парламентських слухань має й Україна. У нині чинному Регламенті Верховної Ради України проведенню парламентських слухань присвячено главу 38, в якій визначається періодичність проведення парламентських слухань, порядок їх ініціювання, порядок підготовки і порядок проведення парламентських слухань. Відповідно до норм Регламенту: а) парламентські слухання  у  Верховній  Раді  проводяться  з метою   вивчення  питань,  що  становлять  суспільний  інтерес  та потребують законодавчого врегулювання; б) парламентські слухання проводяться в сесійний  період,  як правило,  не  більше  одного  разу  на  місяць  у  дні  тижня,  що відводиться для роботи в комітетах, депутатських фракціях; в) пропозиція  щодо  проведення  парламентських  слухань може бути  внесена  на   основі   рішення,   прийнятого   комітетом   з відповідного питання,  у вигляді проекту постанови Верховної Ради, в якому має визначатися тема парламентських  слухань  та  дата  їх проведення; г) для участі в парламентських  слуханнях  у  Верховній  Раді запрошуються   представники   органів   державної  влади,  органів місцевого  самоврядування,  політичних  партій,  інших   об’єднань громадян,   наукових   установ,  представники  громадськості,  які виявили бажання взяти в них участь і подали не пізніш як за  п’ять днів  відповідну  заявку  до комітету,  що проводить підготовку до слухань; д) парламентські  слухання  проводяться  гласно  і відкрито з прямою радіотрансляцією, а при необхідності і телетрансляцією; є) за результатами парламентських слухань  Верховна  Рада  на пленарному   засіданні  приймає  постанову  Верховної  Ради,  якою ухвалює відповідні рекомендації.

Щоправда, на відміну від США, ефективність застосування механізму парламентських слухань в Україні є доволі низько. На наше переконання, це зумовлюється насамперед тим, що в Україні фактично відсутні механізми, які б сприяли реалізації рекомендацій парламентських слухань. З одного боку, за причини слабкості інститутів громадянського суспільства, громадяни по суті не мають жодної можливості апелювати до рекомендацій парламентських слухань, з іншого боку – сам парламент практично не опікується тим, наскільки враховані його рекомендації при розробці відповідних державних програм (і чи враховані вони взагалі).

Проте, є й такі інститути контролю, які властиві парламентським республікам і не застосовуються при президентській формі правління. В цьому сенсі можна згадати інститут інтерпеляції, який передбачає подвійну процедуру: а) постановки питань, які мають високе державне і суспільне значення на пленарному засіданні парламенту, б) заслуховування пояснень представників виконавчої влади з приводу цих питань з подальшою парламентською оцінкою зазначених пояснень. При цьому, у разі надання негативної оцінки, парламент отримує право вимагати відставки того чи іншого міністра, прем’єр-міністра, чи навіть всього уряду. Зрозуміло, що подібні серйозні наслідки застосування інституту інтерпеляції передбачають доволі складну процедуру її подання, яка детально регламентується на законодавчому рівні.

Разом з тим, всі перелічені інститути контролю можна розподілити на універсальні (наприклад, депутатські запити, які С. Ківалов цілком справедливо називає засобом забезпечення належної реалізації законів та режиму законності, дебати тощо) і виключні. У якості прикладу виключного інституту парламентського контролю, який застосовується лише у тих випадках, які потребують особливої уваги законодавчої влади за причини його надзвичайної суспільної і державної значущості можна навести парламентські розслідування. На конституційному рівні діяльність цього інституту докладно врегульовано в Основному Законі ФРН, стаття 44 якого містить наступну норму: «Бундестаг має право, а за пропозицією однієї чверті його депутатів зобов’язаний утворити слідчий комітет, який збирає необхідні докази у відкритих засіданнях». При цьому, важливо підкреслити, що утворення парламентських комісій з розслідування не означає втручання законодавчої влади в сферу повноважень судової влади. Адже, в щойно згаданій статті 44 Основного Закону ФРН зазначено: «Суди є вільними в обговоренні та оцінці обставин, на яких базується парламентське розслідування». Так саме в статті 76 Конституції Іспанії вказується, що «висновки комісій не є обов’язковими для судів, не зачіпляють рішення судових органів», хоча результати розслідування і можуть бути переданими прокуратурі для використання у відповідних випадках. Висока ефективність інституту парламентських комісій яскраво видна на прикладі таких держав як Італія та Японія, де їх дії часто мали своїм наслідком відставку прем’єр-міністрів з їх подальшим притягненням до суду.

Хоча в різних дослідженнях ступінь значущості цих інститутів контролю з боку законодавчої влади над діяльністю виконавчої влади оцінюється по різному. Так, наприклад, В. Мелащенко, одним з найбільш серйозних важелів впливу на виконавчу владу з боку парламенту вважає право вето на нормативні акти президента, міністерств і відомств. На відміну від цього, В. Журавський вважає, що найбільш широко застосованою і одночасно найбільш ефективною формою впливу законодавчої влади на виконавчу є депутатські запити. Наразі в Україні цей механізм застосовується чи не найбільш широко. Так, народні депутати і  комітети готують та вносять депутатські запити відповідно  до Конституції України,  законів України «Про статус народного депутата України»,  «Про комітети Верховної   Ради   України» та  Регламенту. Процедурно депутатський запит  може  бути  внесений  за  умови,  якщо попередньо народним депутатом направлялось депутатське звернення з цього ж питання,  на яке у встановлений законом  строк  не  надано відповіді  або  ж  зміст такої відповіді не задовольняє ініціатора звернення. При цьому Регламентом Верховної Ради України передбачено спеціальну процедуру обговорення відповідей на депутатські запити (стаття 221), відповідно якої народний  депутат  після  оголошення  відповіді  на   його депутатський  запит  не лише має  право виступити з реплікою і дати оцінку відповіді, але й ініціювати обговорення парламентом цієї відповіді (згідно з рішенням Верховної Ради,  прийнятим на пропозицію народного депутата, який є ініціатором депутатського запиту, а так само у разі якщо така пропозиція підтримана не менше однієї п’ятої від  конституційного  складу  Верховної  Ради  підписів   народних депутатів,  на  пленарному  засіданні  Верховної  Ради проводиться обговорення відповіді на депутатський запит). І. Граф та Д. Жаромських, на перше місце серед механізмів, які дозволяють законодавчій владі впливати на діяльність виконавчої влади висувають вотум недовіри уряду та затвердження парламентом державного бюджету.

Механізм вотуму недовіри може діяти у двох формах: а) шляхом прийняття резолюції осудження (активна форма); б) шляхом відмови в довірі урядові (пасивна форма). Відмінність між цими двома формами полягає в тому, що резолюція – це завжди результат ініціативи самого парламенту, тоді як постановка питання про довіру ініціюється урядом. Наслідком винесення парламентом вотуму недовіри урядові може бути чи його обов’язкова відставка (як це передбачено, наприклад, конституціями Франції та Іспанії), чи рішення про відставку уряду передається на розгляд глави держави (Великобританія). Хоча у деяких конституціях ми інколи стикаємося з таким специфічним наслідком винесення вотуму недовіри урядові як розпуск самого парламенту. Зокрема, подібна норма міститься в статті 106 Конституції Білорусі де сказано, що у випадку відмови в довірі урядові президент вправі в десятиденний термін прийняти рішення про відставку уряду чи розпуск Палати представників і призначення нових виборів.

На відміну від цього, С.Пронкін та О.Петруніна, розподіляють всі форми парламентського контролю над діяльністю уряду на: а) постійні (основні); б) додаткові; в) спеціальні; г) випадкові. До першої групи (яка є найбільш значущою і універсальною стосовно більшості держав) вони відносять: звичайні депутатські запити, депутатські звернення, термінові запити, спеціальні запити, термінові спеціальні запити, запити щодо надання документів. До другої групи відноситься парламентський контроль здійснюваний комітетами (комісіями) парламенту. За правило, ці комітети мають право викликати на засідання парламенту міністрів чи їх заступників (а через них також різноманітних державних службовців) зі звітами чи інформацією, що входить до кола їх компетенції. Спеціальний парламентський контроль реалізується у двох основних формах: а) діяльність комісій з розслідування (які утворюються з метою розслідування тих чи інших конкретних питань, і результатом своєї діяльності мають надання звіту та висновків розслідування парламенту); б) організація парламентських слухань. І, нарешті, під поняттям «випадкового» парламентського контролю мається на увазі той контроль, який здійснюється в процесі голосування щодо бюджету чи в ході затвердження законопроектів, програм соціального та економічного розвитку.

Але, як було зазначено на самому початку нашої статті, досліджуючи взаємодію уряду і парламенту, було б серйозною помилкою тлумачити його виключно як сукупність конституційно-правових механізмів, які дозволяють парламентам впливати на дії виконавчої влади. Адже насправді «взаємодія» є двостороннім процесом. В цьому плані, сучасна конституційна практика свідчить про наявність значної кількості конституційно-правових механізмів, які дозволяють виконавчій владі взаємодіяти з законодавчою і впливати на неї. Одним з найбільш широко розповсюджених механізмів такого роду є механізм делегування повноважень законодавчої влади. Його суть полягає в тому, що на певний термін і за певних умов органи виконавчої влади отримують можливість приймати нормативно-правові акти, які мають силу законів і врегульовують ті відносини, які мають бути врегульовані законодавчо. Так, відповідно до статті 76 Конституції Італії «здійснення законодавчої функції може бути делегованим урядові». Таку ж норму знаходимо у статті 38 Конституції Франції, де сказано, що уряд для виконання своєї програми може просити парламент про дозвіл протягом певного визначеного часу здійснювати шляхом ордонансів міри, які зазвичай відносяться до сфери законодавства. Ці ордонанси приймаються Радою Міністрів і набувають сили після їх опублікування, але втрачають її у разі якщо законопроект про їх затвердження не вноситься в парламент до закінчення терміну, встановленого законом про делегування повноважень. Хоча, останнім часом практика функціонування цього механізму виявила певні питання. Зокрема, у США виникла доволі серйозна проблема пов’язана з таким явищем як «субделегування», коли президент передавав надані йому законодавчою владою повноваження певному департаменту чи агенції (цей процес було юридично врегульовано законом Мак-Корміка про субделегацію 1950 року, який закріпив норму, що президент має право делегувати владу тим департаментам та агенціям, голови яких призначаються за згодою Сенату).

Інші механізми впливу уряду на парламенти, що передбачені чинним конституційним законодавством багатьох країн, пов’язані з самою законодавчою діяльністю. Дійсно, повноваження прийняття законів належать виключно парламентам, але самі закони доволі часто розробляються, так би мовити, «в надрах» виконавчої влади (при цьому, багатьма конституціями навіть передбачено спрощений варіант проходження урядових законопроектів через парламент). Тому практично у всіх без виключення сучасних конституціях уряд названо серед основних суб’єктів законодавчої ініціативи (у тому числі й у Конституції України). Водночас, у разі втручання парламенту в сферу адміністративної компетенції, глава виконавчої влади (а в деяких випадках навіть окремі міністри) може вимагати проведення експертизи законодавчих актів чи застосовувати інститут контролю за конституційністю актів парламенту. Так, Конституцією Польщі передбачено, що Голова Ради Міністрів має право звернення до Конституційного Трибуналу (статті 188, 189, 191). Відповідно до статті 61 Конституції Франції закони до їх промульгації передаються у Конституційну раду, одним з завдань якої є стримування законодавчої влади від втручання в сферу «регламентарної влади» (стаття 37). Більше того, за вимогою уряду у випадку невідкладної необхідності вирішення справи, Конституційна рада має представити своє рішення не у місячний термін (як це передбачено звичайною процедурою розгляду), а протягом восьми днів.

Однак, описуючи механізми збалансування влади й взаємного контролю парламенту та уряду, не можна не звернути увагу на ті специфічні трансформації, яких ці відносини набувають на пострадянському просторі. Наприклад, А. Медушевський вказував, що доволі часто ми маємо справу не зі збалансуванням влади, а з феноменом «удаваного конституціоналізму», коли уряд може підпорядковувати собі парламент через такі неконституційні механізми як: персональна унія, фінансовий вплив і судовий тиск. Під персональною унією мається на увазі формальна чи неформальна залежність депутатів представницьких органів від виконавчої влади (наприклад, депутати законодавчого органу влади можуть бути колишніми працівниками адміністрації, перебувати у родинних стосунках з керівництвом виконавчої влади, бути особами залежними у професійному плані від керівників виконавчої влади тощо). Фінансові важелі пов’язані з втратою законодавчою владою реальної можливості контролювати виконавчу владу через затвердження бюджету, оскільки доволі часто розподіл інвестицій та видатків залежать від рішення виконавчої влади (більш того, інколи сама виплата заробітної платні депутатам законодавчого органу влади часто знаходиться в руках виконавчої влади). Нарешті, судовий тиск може реалізовуватись через залежну судову владу.

На нашу думку, зазначена проблема «удаваного конституціоналізму» є гранично важливою й в Україні. Причому, конституційна реформа 2004 року не лише вирішила певні проблеми у сфері взаємодії уряду і парламенту, які існували до цього, але й породила цілий ряд нових проблем пов’язаних зі зрушенням конституційних балансів у взаємовідносинах уряду і Президента України. До того ж, незавершеність судової реформи досі зберігає широкі можливості використовування судових органів (в тому числі й єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні) з метою дисбалансування влади та боротьби різних гілок державної влади між собою.

Підбиваючи загальні підсумки проведеному нами дослідженню, можемо сформулювати наступні висновки:

1. Конституційний процес збалансування державної влади у світлі забезпечення взаємодії уряду і парламенту розкриває свою сутність через формування передбачених конституцією і конституційними законами системи механізмів, які дозволяють здійснювати цим органам правомірний взаємовплив. Значною мірою загальна конструкція збалансування повноважень уряду і парламенту залежить від прийнятої в державі форми правління. Але в сучасному конституційному праві існують певні універсальні механізми, які застосовуються в ході забезпечення взаємодії урядів та парламентів. Таким чином, наразі перед Україною в процесі її конституційного розвитку стоїть подвійне завдання: а) чітке визначення тієї форми правління, реалізація якої має відбутися в Україні; б) конституційно-правове забезпечення ефективного функціонування тих механізмів взаємодії уряду і парламенту, які найкраще відповідають обраній формі правління (при цьому необхідно враховувати позитивний конституційний досвід інших держав щодо функціонування тих чи інших механізмів взаємодії парламенту та уряду).

2. Ефективність дії досліджених механізмів взаємодії виконавчої і законодавчої влади, які визначають повноваження виконавчої влади по відношенню до законодавчої влади і навпаки в контексті розв’язання проблеми збалансування влади, безпосередньо зумовлена якістю їх правового оформлення. В цьому плані, слід відзначити, що для багатьох європейських країн характерна наявність спеціальних законів, в яких регламентується не лише структура, порядок формування та основні принципи діяльності уряду, але й його повноваження стосовно інших гілок державної влади. Теж саме стосується і парламентів, які реалізують всі належні їм контрольні повноваження на підставі чітких та якісних нормативно-правових актів. Тому наразі питання збалансування влади є пов’язаними в Україні з процесом розвитку системи законодавства, а також з чітким розумінням того, яку саме модель державної влади реалізовано в Україні.

3. Успішність вирішення проблеми збалансування влади залежить не лише від якості конституційно-правового регулювання функціонування механізмів взаємодії уряду і парламенту, але й від того, яким чином ці механізми реалізуються на практиці. Таким чином серйозною проблемою для сучасної України є явище «удаваного конституціоналізму», коли попри визначені конституцією механізми взаємовпливу, формуються паралельні і тіньові структури впливу одних органів державної влади на інші.  Більше того, у взаємовідносинах парламенту і уряду саме ці паралельні механізми впливу часто виявляються вирішальними. Тому в процесі продовження конституційної реформи (усвідомлення чого притаманне сьогодні переважній більшості науковців і політиків) важливо забезпечити чітку інституціоналізацію всіх способів взаємодії уряду і парламенту, що дозволить не лише формально, але й реально збалансувати державну владу в Україні.

Література:

1. Нижник Н. Р. Верховна Рада і Кабінет Міністрів: правила симетрії // Віче. – 2002. – №4 (121). – С.6.
2. Федоренко Г. О. Проблеми вдосконалення механізму співпраці законодавчої влади з іншими видами влади в системі розподілу державної влади в Україні // Держава і право. – К., 2000. – Вип.8. – С.155.
3. Кривенко Л. Делеговане законодавство. Дзеркало і задзеркалля // Віче. – 2002. – №6 (123). – С.13-14.
4. Журавльова Г. Поділ влади в сучасній Україні (проблеми теорії та практики) // Право України. – 1998. – №11. – С.25.
5. Див. Бабенко К. А. Проблеми взаємодії гілок державної влади в політико-правовій традиції класичного американського конституціоналізму // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. – Вип.18. – С.133-139.
6. Хабриева Т. Я., Чиркин В. Е. Теория современной конституции. – М., 2005. – С.250-251.
7. Шемшученко Ю. С. Український парламентаризм: проблем становлення і розвитку. // Правова держава: Збірник наукових праць Ін-ту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 1998. – С.66.
8. Современный парламент: теория, мировой опыт, российская практика / Под общ. ред. О. Н. Булакова. – М., 2005. – С.81.
9. Залюбовская И. К. Организационно-правовые основы парламентского контроля за деятельностью органов исполнительной власти в Украине // Материалы международной научной конференции «Европа, Япония, Украина: пути демократизации государственно-правовых систем». – К., 2000. – С.128-129.
10. Залюбовська І. К. Парламентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади як засіб забезпечення законності у сфері державного управління: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Одеська національна юридична академія. – О., 2002. – С.10.
11. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран. – М., 2001. – С.283-286.
12. «Про Регламент Верховної Ради України»: Постанова Верховної Ради України від 16.03.2006р. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – №23, №24-25. – Ст.202.
13. Ківалов С. В. Контроль в системі парламентаризму // Правова держава: Збірник наукових праць Ін-ту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. К., 1999. –Вип.10. – С.116.
14. Конституции государств Европы: В 3-х т. – М., 2001. – Т.1. – С.594.
15. Конституции государств Европы: В 3-х т. – М., 2001. – Т.2. – С.67.
16 Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України. – К., 1995. – С.91.
17. Журавський В. С. Парламент України: шляхи розвитку і вдосконалення функцій. – К., 2001. – С.39-40.
18. Граф И. В., Жаромских Д. Г. Конституционное право зарубежных стран. – Томск, 2000. – С.94.
19. Пронкин С. В., Петрунина О. Е. Государственное управление зарубежных стран. –М., 2001. – С.380-382.
20. Конституционное (государственное) право зарубежных стран / Отв. ред. Б. А. Страшун. – М., 1995. – Т.1-2. – С.412-413.
21. Баренбойм П. 3000 лет доктрины разделения властей. Суд Сьютера. – М., 1996. – С.92.
22. Медушевский А. Н. Сравнительное конституционное право и политические институты. – М., 2002. – С.317-319.