Адміністративна реформа як невід’ємна складова процесу реалізації Конституції України

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович

Складний процес демократичної трансформації, який нині переживає Україна і який безпосередньо пов’язаний з реалізацією “конституційної тріади” щодо побудови в Україні демократичної, соціальної та правової держави з надзвичайною гостротою ставить перед вітчизняними конституціоналістами проблеми взаємозв’язків між загальним процесом реалізації Конституції України та проведенням змістовних реформ в тих чи інших сферах функціонування державної влади. Однією з найбільш складних та важливих сфер зазначеного реформування є державне управління. І це зрозуміло, адже як вважає Д. Бітем, демократія – це не лише сукупність демократичних інститутів, але й певний спосіб дій влади, які включають в себе в першу чергу політичні та адміністративні дії. Саме за цієї причини гранична вага забезпечення реалізації Конституції України змушує нас звертатись до питань, що стосуються запровадження в Україні адміністративної реформи. До речі, про логічну зумовленість цього напряму розшуків в сфері сучасного конституційного права прямо пише В. Горбатенко, який попереджаючи про небезпеки “уявного конституціоналізму”, наголошує, що феномен розриву між Конституцією України та реаліями суспільно-політичного життя часто породжується саме відсутністю дієвої системи державного управління, яка б сприяла реалізації Конституції, забезпечувала ті норми і принципи, які в ній закріплюються.

Однак, актуальність звернення до цієї теми зумовлена не лише суто теоретичними міркуваннями, але й рядом безпосередніх практичних проблем, з якими нині стикається Українська держава. Свого часу про значущість адміністративної реформи для процесу реалізації Конституції України попереджав Ю. Тодика. Справді, важко не погодитись з цим авторитетним дослідником, коли він зауважує, що доволі часто на шляху реалізації конституції стоїть саме відсутність ефективної управлінської структури, яка б забезпечувала практичне втілення державою тих вимог, які зафіксовані на конституційному рівні. Водночас, шляхом аналізу процесу практичної реалізації конституції Ю. Тодика аргументовано доводить, що ефективність цієї реалізації значною мірою визначається якістю виконавчо-розпорядчої діяльності державного апарату. Адже, загальна логіка конституційного процесу (в тому числі й процесу реалізації Конституції України) об’єктивно передбачає, що система органів державної влади має бути організована в такий спосіб, щоб вона була здатна реалізовувати конституційно визначені задачі та функції держави. Більше того, якщо на початку 2000 року ця теза лунала ще як вчасне попередження науковця, то сьогодні усвідомлення необхідності докорінного реформування адміністративної системи стало очевидністю й для переважної більшості державних діячів.

Водночас, наполягаючи на високому рівні актуальності зазначеної теми, хотілося б відмітити й те, що наразі основною метою адміністративної реформи є створення системи державного управління, яка б відповідала стандартам демократичної правової держави, потребам та запитам кожного громадянина. Тому, якщо ми досліджуватимемо цю тему в аспекті реалізації конституції, то тоді стає очевидним, що адміністративна реформа (йдеться про трансформацію системи органів влади шляхом переходу від безпосереднього галузевого та функціонального управління до вироблення і реалізації державної політики у відповідних сферах, про встановлення прозорої системи відповідальності органів виконавчої влади за реалізацію прав і свобод громадян, про залучення широкої громадськості до формування урядової політики, про створення системи громадського контролю за діяльністю центральних та місцевих органів виконавчої влади) виступає невід’ємним елементом загального механізму реалізації конституції.

Серед сучасних дослідників, питання запровадження адміністративної реформи ставили як ті, хто займаються здебільшого проблематикою конституціоналізму та конституційного права, так і ті, хто спеціалізується в галузі адміністративного права. Тобто йдеться про роботи таких дослідників як: В. Погорілко, Ю. Тодика, В. Шаповал, Г. Мурашин, О. Скрипнюк, В. Селіванов, Ю. Битяк, В. Авер’янов, В. Цвєтков, І. Голосніченко, Є. Кубко, Ю. Шемшученко, В. Тацій, М. Малишко, М. Цвік та інших. Зважаючи на це, в межах пропонованої статті ми акцентуватимемо лише на тих питаннях, які наразі ще потребують на свого більш ґрунтованого опрацювання. Ми маємо на увазі аналіз адміністративної реформи саме в контексті процесу реалізації Конституції України.

Той факт, що реалізація Конституції України вимагає існування ефективної системи взаємодії всіх гілок державної влади навряд чи потребує свого теоретичного доведення. Але кажучи про системні зміни на рівні державної влади, не можна забувати, що в межах кожної з владних гілок повинні, в свою чергу, відбутися відповідні трансформації, які змінивши, так би мовити, “обличчя” цієї влади, дозволи б їй по-новому взаємодіяти з іншими. Недарма наразі доволі часто лунає теза про те, що адміністративна реформа повинна забезпечити розробку нової ідеології виконавчої влади, яка б дозволила кардинально змінити як її суть, так і її сприйняття громадянами. Про те, що проведення адміністративної реформи передбачає подібну зміну в сфері виконавчої влади прямо пише І. Коліушко, який зазначає, що адміністративна реформа – це не лише підвищення ефективності виконавчої влади, а в першу чергу переорієнтація її функцій на потреби людини. Цю ж тезу в своїх працях аргументує В. Авер’янов, який вказує, що за самою своєю суттю адміністративна реформа є комплексом узгоджених між собою заходів, спрямованих на суттєве підвищення рівня керованості життєво важливих процесів у суспільстві, забезпечення і захист прав і свобод людини, шляхом науково обґрунтованого створення ефективно працюючого механізму державного управління, розвитку адміністративного законодавства, покращення кадрового, інформаційно-технічного і фінансово-економічного забезпечення органів виконавчої влади.

Водночас слід зауважити, що в процесі реформування різних гілок державної влади виконавча влада займає особливе становище. Це зумовлюється як характером самої виконавчої влади та виконавчої діяльності, так і специфікою реалізованої виконавчою владою функції державного управління (хоча, при цьому не слід цілковито ототожнювати державно-управлінські та адміністративно-правові відносини). Дійсно, якщо ми звернемося до доктринальних визначень виконавчої влади, то практично в усіх них міститься вказівка на те, що її сенс полягає в практичному втіленні в життя законодавчих актів, оперативному та динамічному керівництві й управлінні сферами соціально-економічного будівництва, а також державно-політичної діяльності. Водночас, переважна кількість вчених погоджується з тезою, що в процесі реалізації виконавчої влади відбувається втілення в життя конституції, законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіх важелів державного регулювання і управління процесами суспільного розвитку. Так само значення виконавчої влади для процесу реалізації конституції можна побачити із визначення поняття державного управління. Так, наприклад, державне управління часто характеризується як цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у Конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією.

Отже, як ми бачимо, в процесі реалізації Конституції України виконавчій гілці влади насправді відводиться надзвичайно важлива та специфічна роль. Адже, на відміну від інших гілок державної влади, в даному випадку йдеться не лише про дотримання конституції та неухильне виконання її приписів, але й про реалізацію такої функції як практичне забезпечення виконання заснованої на конституції державної політики в сфері прав людини, соціально-економічного розвитку, охорони правопорядку тощо. При цьому, як пише вже згадуваний вище Ю. Тодика, складність реалізації Конституції України органами виконавчої влади пов’язана з тим, що, з одного боку, в Україні досі залишається вкрай складною соціально-економічна ситуація, а з іншого боку – доволі високими стандартами, які закріплюються Конституцією (це такі норми як визнання України соціальною державою, право громадян на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, доступність і безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах тощо). Усвідомлення цієї специфічної ролі виконавчої влади в процесі реалізації Конституції України можна побачити й в Концепції Адміністративної реформи, яка була схвалена Указом Президента України “Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні” від 22 липня 1998 року, де зокрема вказувались такі основні напрями її реалізації як: 1) створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні; 2) формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління; 3) кадрове забезпечення нової системи державного управління; 4) зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління; 5) наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування. При цьому в обґрунтуванні необхідності проведення в Україні адміністративної реформи було вказано, що її автори вбачають її метою створення такої системи державного управління, що забезпечила б становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, яка б була близькою до потреб і запитів людей, служила народові, національним інтересам, виступала засобом реалізації та забезпечення норм і принципів Конституції України.

Звісно, в ході запровадження адміністративної реформи її основні завдання дещо коригувалися. Так від самого початку йшлося про такі цілі як: формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління; формування сучасної системи місцевого самоврядування; запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг; організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування; створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів; запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою. Якщо ми спробуємо узагальнити всі ті пропозиції, які лунали щодо заходів з проведення адміністративної реформи останнім часом (протягом останніх років), то їх вже можна подати у вигляді такого переліку мір: 1) зробити уряд політичним органом, тобто він зобов’язаний нести політичну відповідальність за вироблення і реалізацію  політики, що супроводжується підвищенням роль міністрів у реалізації відповідних напрямів політики; 2) впровадити функціональний принцип формування структури Уряду та його апарату; 3) перетворити урядові комітети в реальні робочі органи Кабінету Міністрів та інструмент координації діяльності і взаємодії центральних органів виконавчої влади, узгодження проектів рішень; 4) зосередити роботу уряду на стратегічних питаннях й делегувати урядовим органам та місцевим державним адміністраціям вирішення питань щоденного адміністрування; 5) провести функціональне обстеження діяльності існуючих органів виконавчої влади виходячи з того, що кожна зайва управлінська ланка шкідлива та оптимізувати на основі результатів такого аналізу структуру центральних органів виконавчої влади; 6) ліквідувати контролюючі органи, що дублюють роботу інших, усунути паралельний контроль дотримання певних норм законодавства; 7) зосередити функції з адміністрування податків та прирівняних до них платежів у єдиному органі виконавчої влади; 8) реформувати систему державної служби базуючись на принципах політичної нейтральності службовців, гарантії прав і обов’язків державних службовців, застосування прозорих умов прийняття їх на роботу та просування по службі залежно від моральних та ділових якостей працівників; 9) провести чітке розмежування повноважень між центральними та місцевими органами влади з одночасним делегуванням окремих повноважень центральних органів влади місцевим; 10) забезпечити прозорість у діяльності всіх органів державної влади; 11) започаткувати практику публічного діалогу членів уряду з громадськістю з питань реалізації державної політики у відповідній сфері. Однак, незалежно від тих змін, які об’єктивно зазнала адміністративна реформа, не можна не погодитись з тим, що її головний пріоритет, який пов’язаний з забезпеченням процесів реалізації Конституції України залишився незмінним.

Отже, досліджуючи процес адміністративної реформи з позицій реалізації Конституції України, ми можемо розглянути його принаймні в трьох аспектах.

По-перше, це якість реалізації та забезпечення конституційної вимоги взаємодії гілок державної влади. Цей аспект до певної міри можна було б визначити як “зовнішній вимір” адміністративної реформи. Якщо ми рухатимемось виключно в межах науки адміністративного права, яка має предметом свого регулювання відносини, що складаються: а) у ході державного управління сферами економіки, соціально-культурної та адміністративно-політичної діяльності, а також у ході реалізації повноважень виконавчої влади, делегованих державою органам місцевого самоврядування, громадським організаціям та деяким іншим недержавним інститутам, б) у ході діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо забезпечення реалізації та захисту в адміністративному порядку прав і свобод громадян і надання їм, а також юридичним особам різноманітних управлінських послуг, в) у ході внутрішньо організаційної діяльності апаратів усіх державних органів, адміністрацій державних підприємств, установ та організацій, г) у зв’язку з проходженням державної служби або служби в органах місцевого самоврядування, ґ) у зв’язку з реалізацією юрисдикції адміністративних судів і поновлення порушених прав громадян та інших суб’єктів адміністративного права, д) у ході застосування заходів адміністративного примусу, включаючи адміністративну відповідальність стосовно фізичних і юридичних осіб, то тоді цей “зовнішній аспект” випадатиме зі сфери нашого дослідження. Але, оскільки ми звертаємося до проблематики адміністративної реформи з позицій конституційного права, то тоді ми не маємо права обходити увагою той важливий момент, що в процесі якісних змін в системі виконавчої влади поступово повинні змінюватись й відносини цієї гілки державної влади з іншими. В цьому сенсі, на наше переконання, покращення й оптимізація структури виконавчої влади, налагодження результативного функціонування всіх її ланок та рівнів зрештою відбиватиметься й на характері її взаємодії з законодавчою, судовою, контрольно-наглядовою владою. З іншого боку, якщо ми розглядатимемо адміністративну реформу під цим кутом зору, то тоді ми повинні будемо залучити й дещо більш широке коло питань, пов’язаних із конституційною реформою в цілому.

Справді, як переконливо доводить Н. Жук, конституційна реформа безпосередньо зачіпає виконавчу владу, оскільки одним з її акцентів є перерозподіл повноважень між президентом і урядом щодо органів виконавчої влади на користь уряду. Це ж саме підтверджує й аналіз конституційних змін внесених Законом України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року. Нагадаємо, що наразі Прем’єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України. При цьому Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

По-друге, важливим наслідком запровадження адміністративної реформи з точки зору реалізації Конституції України є її внутрішня структурна й функціональна перебудова, зміна стосунків між органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Саме цьому аспекту й було приділено основну увагу в процесі підготовки та запровадження концепції адміністративної реформи. Якщо ми спробуємо проаналізувати внутрішній стан організації та функціонування виконавчої влади, то ми прийдемо до доволі невтішних висновків: міністерства  не можуть виробляти і реалізовувати ефективну політику, щоб зменшити масштаби тіньової економіки, запобігти погіршенню стандартів у сфері охорони здоров’я та освіти, збільшенню нерівності у розвитку регіонів і зубожінню значної частини населення, державна служба є здебільшого неефективною, оскільки попри всі зміни вона ще досі не трансформована в інституцію, що забезпечує реалізацію державної політики, діючи здебільшого не стільки в інтересах держави, скільки в інтересах окремих державних службовців та посадових осіб. Водночас надзвичайно красномовним фактом є й те, що до сьогоднішнього дня практично всі без винятку принципи функціонування виконавчої влади в демократичній, соціальній, правовій державі, які визначались пріоритетними для України наприкінці 90-х років минулого століття залишаються такими ж актуальними та нереалізованими як і тоді. Ми маємо на увазі такі принципи як: пріоритетність законодавчої регламентації функцій, повноважень та порядку діяльності органів виконавчої влади; незалежність здійснення функцій та повноважень виконавчої влади від органів законодавчої і судової влади у межах, визначених Конституцією і законами України; здійснення внутрішнього та судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, насамперед, з позиції забезпечення поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління; відповідальність органів виконавчої влади, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права яких були порушені; запровадження механізму контролю за функціонуванням виконавчої влади з боку суспільства через інститути парламентської і прямої демократії, передбачаючи, що вищі посади в ключових органах виконавчої влади є політичними посадами; принципи ефективності, відкритості та доброчесності в роботі уряду та інших органів виконавчої влади.

Теж саме є справедливим й по відношенню до окремих ланок виконавчої влади. зокрема, якщо ми спробуємо проаналізувати ті зміни, які відбулися на рівні уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади України, то можна зазначити, що до сьогоднішнього дня за причини відсутності Закону України “Про Кабінет Міністрів України” на законодавчому рівні не визначено такі основоположні напрями його діяльності, як: вироблення стратегічного курсу виконавчої влади щодо здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, спрямованої на розвиток громадянського суспільства; розроблення проектів законодавчих актів та підзаконної нормативно-правової бази на виконання Конституції і законів України, актів Президента України; ефективне управління державними фінансами та державним майном і контроль за їх використанням; спрямування і координація діяльності органів виконавчої влади та її орієнтація переважно на забезпечення прав і свобод громадян та надання їм державних (управлінських) послуг. Більше того, за суто об’єктивних причин сьогодні ми навіть спостерігаємо очевидну “боротьбу повноважень” між президентом та урядом, що дається в знаки бодай в факті подання до парламенту України двох проектів закону “Про Кабінет Міністрів України”, один з яких було розроблено в Секретаріаті Президента України, а інший – в самому Кабінеті Міністрів України. При цьому обидва законопроекти чітко різняться в частині визначення кола повноважень уряду в залежності від того, де цей законопроект було розроблено. Зрозуміло, що в умовах подібного протистояння (коли на відміну від властивого для минулих часів протистояння по лінії “президент – парламент”, ми нині спостерігаємо появу нової лінії фронту між президентом та урядом), незавершеності структурної реорганізації систем виконавчої влади вкрай проблематично вести мову про ефективність реалізації Конституції України, або ж про ефективне виконання органами виконавчої влади покладених на них конституційних зобов’язань.

І, нарешті, третій важливий аспект, який, на наше переконання, не можна обходити увагою в контексті дослідження взаємозв’язку адміністративної реформи та процесів реалізації Конституції України пов’язаний із забезпеченням прав людини в сфері виконавчої влади. В цьому сенсі ми можемо казати як мінімум про два суттєві моменти. З одного боку, це створення умов для реалізації прав і свобод громадян, а також здійснення конкретних заходів щодо створення належних умов для забезпечення та захисту всієї гами прав і свобод людини і громадянина, які передбачено Конституцією України. З іншого боку – це надання їм широкого кола державних, в тому числі управлінських, послуг, яке повинно бути спрямовано на задоволення потреб особи і суспільства (для цього потрібно визначити перелік відповідних послуг, які потрібні громадянам, а також критерії оцінки якості та ефективності їх надання). Щоправда, кажучи про надання управлінських послуг слід враховувати наступні моменти: а) соціальні процеси повинні регулюватися з боку держави лише у разі, якщо це обумовлено інтересами всього суспільства; б) управлінські послуги повинні бути платними тільки у випадку, коли громадянин має вибір – чи користуватися цією послугою, чи ні; в) управлінські послуги повинні надаватися, насамперед, на низових рівнях структури виконавчої влади, що забезпечить їх наближення потреб кожного конкретного громадянина. На жаль, обидва щойно названі напрями реформування системи виконавчої влади так і не знайшли свого адекватного втілення. В результаті чого рівень надання управлінських послуг залишається вкрай низьким та за якістю – незадовільним. Що ж до створення умов для забезпечення конституційних прав громадян, то і в цьому сенсі дії виконавчої влади явно потребують покращення, що засвідчується не лише низькими соціальними стандартами життя громадян України та негативними тенденціями в економіці, але й серйозними проблема в сфері забезпечення правопорядку, а отже й безпеки кожного конкретного громадянина.

Таким чином, як бачимо, проблема реформування системи виконавчої влади далеко виходить за межі суто адміністративно-правових студій. Більше того, якщо ми досліджуємо цю тему з точки зору реалізації Конституції України, то ми знаходимо надзвичайно велику кількість дотичних позицій між процесом практичного втілення адміністративної реформи та вдосконаленням системи конституційно-правових відносин і конституційно-правового регулювання.

Підводячи загальні підсумки проведеному дослідженню, можемо сформулювати наступні висновки. По-перше, процес реформування системи виконавчої влади має особливе значення для реалізації Конституції України, оскільки саме на цю гілку державної влади лягає основний тягар щодо виконання Конституції та законів України в частині їх практичної реалізації, а також гарантування й забезпечення зафіксованих в них норм, принципів і положень. По-друге, можливості реалізації Конституції України (в частині забезпечення прав і свобод людини і громадянина, гарантування сталого економічного, соціального, політичного, культурно-національного, екологічного розвитку, втілення принципів соціальної держави тощо) безпосередньо залежать від того, наскільки ефективною та системною буде діяльність кожної конкретно взятої гілки державної влади, наскільки успішно вона виконуватиме свої функції. В цьому плані організаційне та функціональне реформування виконавчої влади постає одночасно і невід’ємним елементом механізму реалізації Конституції України і умовою успішності цього складного процесу. По-третє, в аспекті проблеми реалізації Конституції України ми повинні аналізувати принаймні три складові процесу адміністративної реформи: реформування механізмів взаємодії виконавчої влади з іншими гілками державної влади; внутрішнє структурно-функціональне реформування виконавчої влади; забезпечення прав людини в сфері виконавчої влади.

Література:

1. Визначення і вимірювання демократії / За ред. Д. Бітема. – Львів, 2005. – С.27.
2. Європейська інтеграція України: Політико-правові проблеми / За ред. В. П. Горбатенька. – К., 2005. – С.15.
3. Тодыка Ю. Н. Конституция Украины: проблемы теории и практики. – Харьков, 2000. – С.576-586.
4. Тодика Ю. М. Конституція України – Основний закон держави і суспільства. – Харків, 2001. – С.308-310.
5. Тодика Ю. М. Фактори реалізації Конституції України // Вісник Академії правових наук України. – 2002. –­ №3(30). – С.27.
6. Тодыка Ю. Н. Основы конституционного строя Украины. – Харьков, 1999. – С.169.
7. Адміністративна реформа – історія, очікування та перспективи / Упоряд. В. П. Тимощук. – К., 2002. – С.75.
8. Адміністративна реформа в Україні: міфи та реалії. Матеріали “круглого столу” (14 лютого 2000 р., м. Київ). – К., 2000. – С.12.
9. Авер’янов В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. – К., 1997. – С.40.
10. Фіночко Ф. Предмет адміністративного права: дискусійна проблематика // Вісник Академії правових наук України – 2005. – №3(42). – С.115-116.
11. Конституція України – Основний Закон суспільства, держави, людини. – К., 1997. – С.113-114.
12. Авер’янов В. Б. Виконавча влада в Україні та її правове регулювання // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – №2(33)-3(34). – С.238.
13. Мельник А. Ф., Оболенський О. Ю., Расіна А. Ю., Гордієнко Л. Ю. Державне управління. – К., 2003. – С.32.
14. Тодика Ю. М. Адміністративна реформа в Україні в аспекті розвитку конституційного процесу // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – №2(33)-3(34). – С.226.
15. Указ Президента України “Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні” від 22.07.1998 р. // Офіційний вісник України. – 1999. – №21. – Ст.943.
16. Авер’янов В. Б. Державне управління у змісті предмета адміністративного права // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – №2(37). – С.145.
17. Жук Н. Про конституційне реформування влади // Вісник Академії правових наук України. – 2005. – №3(42) – С.81.
18. Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8.12.2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – №2. – Ст.44.