Конституційний Суд України і його роль у забезпеченні верховенства конституції

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович

Побудова в Україні правової і демократичної держави безпосередньо пов’язана з практичним втіленням таких фундаментальних принципів як верховенство конституції та верховенство права. Очевидно, що зазначена проблема може бути розглянута як з точки зору висвітлення її теоретичного змісту, так і через дослідження тих складових елементів системи державної влади, які виступають інституційними гарантіями забезпечення статусу конституції як акту найвищої юридичної сили. Як відомо, одне з центральних місць в зазначеній системі органів державної влади відіграють органи конституційною юрисдикції. Відповідно до статті 147 Конституції України єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України. В цьому сенсі вивчення ролі та значущості діяльності цього органу державної влади в процесі забезпечення верховенства конституції та її захисту постає як одне з важливих завдань сучасної науки конституційного права.

Актуальність звернення до цієї теми зумовлена низкою причин. Серед найбільш важливих зазначимо наступні. По-перше, досвід останніх років державотворення дозволив скласти доволі чітке уявлення про ті небезпеки, що чекають на правову систему та на суспільство в цілому, в разі якщо конституційний суд є недієвим, або якщо його діяльність підпорядковується політичним інтересам окремих владних еліт. Нагадаємо, що як свого часу зазначав М. Цвік, конституційний суд об’єктивно виступає одночасно і важелем збалансування системи державної влади і захисником від будь-яких законодавчих спотворень тих фундаментальних норм і принципів, які встановлюються конституцією. Про це ж саме пишуть В. Тацій та Ю. Тодика, на думку яких, в процесі забезпечення верховенства конституції саме конституційному суду належить одна з провідних ролей. На жаль, як продемонстрував досвід 2005 – 2006 років, коли Конституційний Суд України, за незалежних від нього обставин, не міг приступити до виконання своїх обов’язків у повному обсязі, правова ситуація в країні значно загострилась. Тому, прагнучи уникнути подібних ситуацій в майбутньому, ми повинні гранично чітко сформувати аргументацію, яка б пояснила роль та значення Конституційного Суду України в процесі правового і суспільно-політичного розвитку держави. По-друге, сьогодні знову набуває актуальності проблематика співвідношення політики і права в діяльності конституційного суду. На нашу думку, наука конституційного права не може і не повинна залишатись осторонь цих суперечок, оскільки в зворотному разі може скластися так, що політики приймуть рішення, так би мовити, замість фахівців-правознавців та встановлять як і чому повинен діяти цей орган конституційної юрисдикції (недарма В. Скомороха попереджав про небезпеку появи низки “опікунів” по відношенню до Конституційного Суду). По-третє, намагаючись адекватно усвідомити вплив конституції на суспільно-правові відносини, ми повинні аналізувати й процес офіційного тлумачення конституційних норм. Причому, в даному випадку доцільно звертати увагу не лише на рішення самого Конституційного суду, але й на систематичний науковий аналіз рішень цього органу конституційної юрисдикції (щоправда, як справедливо вказує І. Сліденко, наразі в Україні подібного систематичного наукового аналізу практично немає). Справді, саме завдяки цьому ми отримуємо змогу знайти відповіді на чимало важливих запитань пов’язаних із імплементацією конституційних норм.

Таким чином, зважаючи на актуальність та своєчасність дослідження зазначеної тематики, спробуємо відповісти на низку конкретних запитань, які одночасно є й завданнями нашого дослідження. Йдеться про те, щоб: а) визначити місце Конституційного Суду України в системі органів державної влади; б) охарактеризувати специфіку повноважень цього органу в аспекті забезпечення конституційності поточного законодавства; в) окреслити міри із забезпечення неупередженості та об’єктивності діяльності Конституційного Суду України.

Виходячи з суто нормативного тлумачення Конституційного Суду, можемо зазначити, що відповідно до Закону України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року, Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні завданням якого є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України шляхом прийняття рішень і дачі висновків у справах щодо: 1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; 3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України; 4) офіційного тлумачення Конституції та законів України. По суті, ці положення закону чітко спираються на конституційні приписи викладені в статтях 147 та 150 Конституції України.

Прикладами реалізації цієї визначеної Конституцією та законом функції Конституційним Судом України можуть виступити рішення цього органу державної влади. Справді, не зважаючи на всі зауваження та закиди, що лунали в бік Конституційного Суду (це питання ми ще досліджуватимемо нижче), навряд чи можна заперечувати ту виняткову роль, яку він відіграв в процесі забезпечення принципу верховенства конституції, законності, пріоритету прав і свобод людини і громадянина. При цьому в діяльності Конституційного Суду ми повинні звертати увагу не лише на ті його акти, які стосуються вирішення питань щодо конституційності конкретних законів та нормативно-правових актів (в цьому сенсі реалізація завдання забезпечення верховенства конституції видається незаперечним фактом), але й на надзвичайно важливу процедуру конституційного тлумачення. Дійсно, як аргументує В. Тихий, застосування Конституції неможливе без її тлумачення. Більше того, саме через процедуру тлумачення конституційних норм громадяни України часто отримують можливість реалізовувати та захищати свої невід’ємні конституційні права. Яскравим прикладом цього може виступити Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини третьої статті 53 Конституції України “держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах” (справа про доступність і безоплатність освіти)від 4 березня 2004 року, де вказувалось, що положення частини третьої статті 53 Конституції України необхідно розуміти так: а) доступність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту на принципах рівності, визначених статтею 24 Конституції України, означає, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту, і держава має створити можливості для реалізації цього права; б) безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена частиною третьою статті 53 Конституції України.

Однак, як демонструє розвиток науки конституційного права, подібний суто нормативний підхід до визначення Конституційного Суду все ж таки не дає відповіді на ті запитання, які об’єктивно виникають у зв’язку із діяльністю цього органу конституційної юрисдикції. Зокрема, до сьогоднішнього дня тривають суперечки щодо того, до якої саме з гілок державної влади ми повинні відносини цей орган. Скажімо, на думку В. Скоморохи, конституційний суд у загальній свідомості сприймається насамперед як специфічна наглядова інстанція, яка стоїть над всіма іншими органами державної влади. Схожої думки дотримується Ф. Веніславський, який пише, що головною функцією Конституційного Суду України, як контрольно-наглядового органу є вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України та її офіційне тлумачення. Поряд з цим можна навести й інші аргументи низки відомих на визнаних в Україні фахівців, які вважають Конституційний Суд України невід’ємною частиною судової влади. Тут можна згадати позицію М. Козюбри, який послідовно й аргументовано доводить, що ми маємо відносити конституційний суд не до окремої контрольно-наглядової влади (можливість існування якої цей науковець жодним чином не заперечує), а до судової гілки державної влади. На цих же позиціях стоїть О. Скакун. Не заглиблюючись далі в ці питання (адже вони вже ставали предметом уваги автора), зауважимо лише на тому, що попри визнання необхідності органів конституційної юрисдикції в процесі функціонування державної влади, у дослідників, тим не менш, немає загальної спільної позиції стосовно того, в чому саме полягає важливість та значущість тієї ролі, яку вони відіграють.

Розв’язуючи цю важливу проблему, хотілося б запропонувати дещо відійти від усталеного способу тлумачення ролі Конституційного Суду, коли вона характеризується насамперед через встановлення специфіки взаємозв’язків Конституційного Суду з іншими органами державної влади. Натомість, вважаємо за доцільне звернутись до аналізу тієї ролі, яку зазначений орган конституційної юрисдикції відіграє по відношенню до Конституції.

Формально верховенство конституції визнається в переважній більшості сучасних держав. Але, кажучи про цей принцип, в значній кількості робіт можна зустріти одне суттєве уточнення. Справа в тому, що верховенство конституції – це не просто декілька рядків в тексті конституції, але й наявність складної системи органів, які б гарантували це верховенство на практиці і виступали запобіжниками будь-яких спроб (з боку будь-яких суб’єктів), спрямованих на порушення конституції або ж пряме чи непряме спотворення її принципів. Водночас, специфіка функціонування будь-якої владної системи (в тому числі й демократичної) передбачає, що вона повинна постійно боротися з загрозою надмірної концентрації влади та владних повноважень. Причому джерелом цієї загрози може виступати як виконавча, так і законодавча влада чи президентська влада. Оскільки ж загроза подібної концентрації влади має своїм прямим наслідком й загрозу демократизму конституційного ладу, загрозу самій конституції, то цілком очевидною є необхідність існування потужних запобіжних інститутів, які б були здатні вгамувати владні амбіції та зберегти непорушність і непохитність демократичних засад, що закладаються в Конституції. Так само не можна забувати й про те, що конституція виступає основою системи законодавства. Звісно, в ідеалі всі закони повинні прийматися на основі та на виконання конституції (в Конституції України про це свідчить частина 2 статті 8). Однак, як зауважує відомий російський дослідник М. Баглай, немає такої країни в світі, якою б демократичною вона себе не вважала, де б законодавець не помилявся, де б не приймалися правові акти, які рано чи пізно виявлятимуться невідповідними конституції. Тому існування Конституційного Суду та його роль зумовлюється не лише міркуваннями не припущення свідомих порушень Конституції, але й через можливість її порушення в результаті “несумлінних” або недостатньо якісних з позицій конституційного права дій нормотворчого характеру тих чи інших органів державної влади (коли йдеться про прийняття законів та інших нормативно-правових актів). Таким чином, вже в самій вихідній вимозі втілення принципу верховенства конституції імпліцитно передбачається наявність органів (це можуть бути загальні суди або спеціально утворені органи державної влади), які б могли, з одного боку, убезпечувати конституцію від законодавчих викривлень, а, з іншого боку – надавати її офіційне та професійне тлумачення в усіх тих випадках, коли це виявляється необхідним.

Більше того, на нашу думку, роль та значимість ефективного, професійного й авторитетного Конституційного Суду гранично підвищується в перехідні періоди, або ж коли як правова, так і політична система суспільства знаходяться в стані реформування (особливо коли йдеться про стратегічні реформи загальнодержавного характеру, про істотне оновлення законодавства та забезпечення гуманістичного напряму практики його реалізації). Саме такий період нині переживає Україна. Тому невипадково, що в останні роки ми не один раз ставали свідками намагання вирішувати й вгамовувати владні амбіції через “переписування” або ж “корекцію” Конституції. В результаті чого, практично постійно в центрі уваги знаходилась діяльність Конституційного Суду України, оскільки, як засвідчували соціологічні опитування на початку 2000 року, рівень довіри до цього органу державної влади був одним з найвищих в країні. Водночас в правовій свідомості громадян Конституційний Суд сприймався як реальний захисник Конституції України, як орган здатний ефективно сприяти її реалізації.

Отже в умовах політичного транзиту, неусталеності відносин всередині системи державної влади (нині через недоведеність до логічного завершення конституційної реформи та через чисельні неузгодженості в оновленій Конституції ця ситуація стала тільки гострішою та рельєфнішою) суттєво зростає значення Конституційного Суду саме в аспекті його можливості гарантувати та реально забезпечити принцип верховенства конституції, поза дотриманням якого неможливі будь-які демократичні зміни, так само як і просування України в напрямі втілення принципів правової держави.

Однак, зважаючи на ту винятково важливу роль, яку покликаний відігравати Конституційний Суд України, і жодним чином не ставлячи під сумнів величезну кількість проблем, які вдалося розв’язати завдяки ефективній діяльності цього органу державної влади, доцільно все ж таки звернутись й до того, які саме проблеми наразі вбачаються в процесі його роботи. Про те, що такі проблеми існують свідчать багато речей. З одного боку, в наукових роботах дедалі частіше піднімається питання про спірність рішень Конституційного Суду. Зокрема, про це пише С. Василюк, який наводить критичний аналіз деяких його рішень та висновків. З іншого боку, навіть самі судді Конституційного Суду, висловлюючи окрему думку з приводу тих чи інших рішень, часто наголошують на наявності власної аргументованої незгоди по відношенню до прийнятих Конституційним Судом рішень. Як приклад достатньо згадати бодай Висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту “Про внесення змін до Конституції України” вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про законопроект №4105 з внесеними до нього поправками) від 16 березня 2004 року. Нагадаємо, що Конституційний Суд дійшов висновку, що законопроект “Про внесення змін до Конституції України” (постанови Верховної Ради України “Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України” від 24 грудня 2003 року, “Про внесення доповнення до Постанови Верховної Ради України “Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України” від 3 лютого 2004 року, відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Утім, як зазначив в окремій думці В. Шаповал, порядок надання Висновку Конституційного Суду України у справі про законопроект №4105 з внесеними до нього поправками не відповідав попередній практиці розгляду єдиним органом конституційної юрисдикції законопроектів про внесення змін до Конституції України. До того ж він абсолютно слушно зауважував, що Конституційний Суд України залишив поза коментарем той факт, що попередньо схвалений законопроект про внесення змін до Конституції України було змінено на позачерговій (за визначенням) сесії Верховної Ради України. Так само ряд важливих аргументів стосовно цього ж висновку було представлено в окремій думці М. Савенка, який вказував, що відповідно до статті 155 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України тільки один раз попередньо схвалюється на одній черговій сесії і приймається на наступній черговій сесії Верховної Ради України, тоді як неодноразового схвалення одного і того ж законопроекту Основний Закон України просто не передбачає. Оскільки ж Верховна Рада України, вдруге попередньо схвалила законопроект про внесення змін до Конституції України на позачерговій сесії Верховної Ради України, то вона тим самим порушила встановлену Конституцією України процедуру внесення змін до Конституції України. І як відомо, подібні факти висловлення принципової аргументованої незгоди з рішеннями цього колегіального органу не є поодинокими фактами.

Щоправда, чи не найбільшу кількість нарікань наразі доводиться чути стосовно “політизації” діяльності Конституційного Суду України. Недарма, як пише І. Тимченко, питання наскільки суддя Конституційного Суду знаходиться поза межами політики та наскільки він формально-юридично втягнутий у неї, потребує дуже ретельного дослідження. До цієї ж проблеми звертається в своїй монографії О. Скрипнюк, який доводить, що досвід останніх років переконливо засвідчує, що представниками політичної влади неодноразово робилися спроби перетворити Конституційний Суд на суто політичний орган. Причому інколи це виходило доволі успішно. У зв’язку з чим згаданий науковець наводить приклад із Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 53 і 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положення частини третьої статті 103 Конституції України (справа щодо строків перебування на посту Президента України) від 25 грудня 2003 року, яке, на думку багатьох фахівців, мало в собі значно більшу політичну, ніж юридичну складову. Хоча, аналізуючи звинувачення в “політизації” діяльності Конституційного Суду, слід зробити одне суттєве уточнення. Що саме мається на увазі під поняттям “політизація”?

З одного боку, мова може вестися про підміну конституційних мотивів прийняття тих чи інших рішень політичними. Якщо так, то тут цілком правий Б. Футей, який зазначав, що коли подібні факти мають місце органи конституційної юрисдикції втягуються в політичну боротьбу і втрачають можливість ефективно діяти та виконувати належні їм функції конституційного правосуддя. З іншого боку, поняття “політизація” часто застосовується по відношенню до політичних наслідків рішень Конституційного Суду. В цьому сенсі, на наше глибоке переконання “політизація” є не тільки можливою, але й необхідною, адже переважна частина тих справ, що розглядаються Конституційним Судом має політичний (політико-економічний, політико-соціальний, політико-правовий тощо) характер. Тому цілком природно, що винесені Конституційним Судом рішення мають політичні наслідки, впливають на політичний процес та на дії учасників політики. У зв’язку з чим, як ми вважаємо, необхідно якомога чіткіше розмежувати два значення терміну “політизація”, коли він вживається по відношенню до Конституційного Суду України. По-перше, це політизація “ad hoc”, по-друге, – політизація “post hoc”. Перший з виділених нами видів політизації передбачає попередню визначеність чи попередню детермінованість рішень Конституційного Суду та суддів Конституційного Суду тими чи іншими політичними мотивами. Подібна детермінація може реалізовуватись в різних формах: через вплив органів державної влади на суддів Конституційного Суду, через суддівські симпатії тим чи іншими політичним силам, через відчуття особистого обов’язку перед конкретними політичними партіями. Зрозуміло, що в такому випадку рішення суддів не матимуть основних властивостей будь-якого судового рішення – неупередженості та незаангажованості. Саме подібний вид “політизації” й складає головну небезпеку для конституційної юрисдикції, і саме з ним необхідно боротися в процесі запровадження державно-правової реформи.

Наразі існує чимала кількість пропозицій щодо підвищення ефективності функціонування Конституційного Суду України. Так, на думку І. Алєксєєнка, парламенту України було б варто розглянути можливість внесення наступних доповнень в статті 13 Закону України “Про Конституційний Суд України”: а) надати конституційному суду повноважень щодо контролю за проведенням і перевіркою президентських і парламентських виборів; б) з огляду на низьку відповідальність державних службовців і корумпованість у різних ешелонах влади, надати конституційному суду повноваження виносити рішення про державних службовців (визначеного рангу) щодо відповідальності у разі порушення не тільки конституції, але й законів. Такий відомий фахівець як В. Скомороха неодноразово писав про необхідність надання права звернення до Конституційного Суду України з питань щодо конституційності законів судам усіх рівнів, а не тільки Верховному Суду України. І. Тимченко висловлює власні аргументи на користь утворення низової ланки конституційних судів – в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві, які б були мали своїми повноваженнями розгляд спорів щодо конституційності нормативно-правових актів Автономної Республіки Крим, центральних органів та місцевих органів виконавчої влади, нормативних актів органів місцевого самоврядування, а також додержання конституційних принципів при їх прийнятті та ухваленні актів застосування права. Але зараз ми пропонуємо звернутись лише до тих пропозицій, які стосуються унеможливлення “політизації ad hoc” діяльності Конституційного Суду. Тобто йдеться про неможливість будь-яких політичних впливів на процес прийняття рішень Конституційним Судом.

Очевидно, як засвідчив процес доукомплектування складу Конституційного Суду в 2006 році, однією з найбільш гострих проблем, які сьогодні стоять, є проблема призначення суддів. Адже, хоча конституційні судді й не можуть належати до політичних партій, профспілок та мати представницький мандат, процес їх призначення (насамперед тих, які призначаються за квотою парламенту) цілковито залежить від волі політичних партій, які їх висувають і згодом вимагають дотримуватись принципу “лояльності”. При цьому практично не береться до уваги рівень професійної підготовки претендентів на посаду суддів, їх авторитет в юридичній спільності, їх моральні якості, їх здатність фахово тлумачити Конституцію, наявність у них вчених звань та ступенів, досвіду професійної суддівської діяльності. Більше того, процес призначення суддів Конституційного Суду за квотою парламенту в 2006 році за умов конституційної реформи яскраво засвідчив, що призначення здійснюється навіть не парламентом в цілому, а лише коаліцією більшості, яка мала повну змогу заповнити вакантні посади сама своїми ж представниками. Зрозуміло, що уникнути елементів політизації або політичного впливу в діяльності суддів призначених в такий спосіб буде надзвичайно складно. Недарма в засобах масової інформації навіть з’явився такий зворот як “судді президента” та “судді коаліції”. На нашу думку, саме це словосполучення є кричущим, адже про яке верховенство Конституції може вестися мова, коли одні судді чітко ідентифікуються як “пропрезидентські”, а інші – як “прокоаліційні”? Як же бути в таких умовах зі звичайним “професійним” виконанням обов’язків судді Конституційного Суду? Загалом, зазначена ситуація, безумовно, не є вадою Конституційного Суду. Як нам видається, це в першу чергу вада політиків, які досі не здатні зрозуміти значущість та прагматичну вигідність в існуванні незалежного, професійного та неупередженого арбітра, який служить не тій чи іншій партії, не тому чи іншому політику, а виключно Конституції України.

Таким чином, узагальнюючи результати проведеного нами дослідження, можемо сформулювати наступні висновки. По-перше, ефективне функціонування Конституційного Суду України виступає однією з основних гарантій дотримання принципу верховенства Конституції, що дозволяє не тільки підтримувати конституційний баланс державної влади, але й певно забезпечувати чітке і неухильне дотримання Конституції України всіма суб’єктами конституційного права. По-друге, формування Конституційного Суду України стало відповіддю на об’єктивні виклики державотворення, які в сучасних умовах є не менш значимими, ніж кілька років тому. Адже в процесі запровадження конституційної реформи, змін на рівні правової та політичної системи країни гранично важливо забезпечити непорушність основ конституційного ладу, які пов’язані із гарантуванням народного суверенітету, демократичних основ організації державної влади, законності, неухильного дотримання прав і свобод людини і громадянина. Саме це завдання об’єктивно й вирішує Конституційний Суд шляхом забезпечення принципу верховенства Конституції. По-третє, суттєвою небезпекою діяльності Конституційного Суду є його політизація ad hoc, що дається в знаки в намаганні різних політичних еліт, політичних сил та партій, окремих органів державної влади впливати на процес конституційного правосуддя. Це призводить не лише до спотворення основ діяльності цього органу конституційної юрисдикції, але й до порушення демократичної логіки розвитку Української держави.

1. Цвік М. В. Про офіційне тлумачення законів України // Вісник Академії правових наук України. – 1997. – №4. – С.51-52.
2. Тацій В., Тодика Ю. Межі тлумачення Конституційним Судом Конституції і законів України // Вісник Конституційного суду України. – 2002. – №2. – С.60-61.
3. Скомороха В. Зміцнювати конституційний правопорядок в державі // Право України. – 2002. – №8. – С.4.
4. Сліденко І. Д. Тлумачення конституції: питання теорії і практики в контексті світового досвіду. – Одеса, 2003. – С.174.
5. Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16.10.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №49. – Ст.272.
6. Тихий В. Основні повноваження Конституційного Суду України // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – №2(33)-3(34). – С.300.
7. Скомороха В. Деякі питання конституційного провадження // Право України. – 1998. – №9. – С.6.
8. Веніславський Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип основ конституційного ладу України // Право України. – 1998. – №1. – С.38.
9. Козюбра М. І. Конституційний суд в системі органів державної влади // Державно-правова реформа в Україні. – К., 1997. –­ С.22-23.
10. Скакун О. Ф. Теория государства и права. – Х., 2000. – С.135.
11. Див. Бабенко К. А. Актуальні питання визначення місця і повноважень конституційного суду в системі органів державної влади // Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. – Одеса, 2003. – Вип.16. – С.527-536.
12. Баглай М. В. Конституционное правосудие в России: становление и развитие // Журнал российского права. – 2001. – №10. – С.5.
13. Вступ до теорії правових систем / За заг. ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – К., 2006. – С.371.
14. Василюк С. Спірні питання тлумачення Конституційним Судом України Конституції та законів України // Вісник Академії правових наук України. – 2005. – №1(40). – С.44-55.
15. Органи державної влади України / За ред. В. Ф. Погорілка. – К., 2002. – С.309.
16. Скрипнюк О. В. Конституція України та ї функції: проблеми теорії та практики реалізації. – К., 2005. – С.55.
17. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 53 і 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положення частини третьої статті 103 Конституції України (справа щодо строків перебування на посту Президента України) від 25.12.2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – №52. – Т.1. – Ст.2830.
18. Футей Б. А. Комментарии к Закону “О Конституционном Суде Украины” // Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. – 1997. – №3-4. – С.25.
19. Алєксєєнко І. Г. Деякі аспекти юрисдикції органів конституційної юстиції європейської моделі // Вісник Запорізького юридичного ін-ту. – 2001. – №4 (17). – С.53.
20. Тимченко І. Конституційна юстиція в Україні – становлення і розвиток // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – №2(33)-3(34). – С.286.