Права людини як об’єкт конституційного захисту

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович

Здійснюючи величезний вплив на формування і розвиток суспільних відносин, на становлення правової та соціальної державності в Україні, Конституція України має безпосереднє відношення й до сфери життєдіяльності кожного конкретного громадянина. В цьому сенсі йдеться не стільки про те законодавство, яке формується на підставі чинної Конституції, скільки про права людини, які в ній закріплюються та набувають конституційних гарантій свого забезпечення й захисту. Таким чином в сфері дослідження процесів конституційного розвитку сучасної України одну з найбільш гострих та важливих проблем становить питання конституційних основ захисту прав людини.

Актуальність науково-теоретичного висвітлення даної теми зумовлена рядом причин. Найголовнішими серед них є наступні. По-перше, в сучасному конституційному праві проблематика прав людини, безумовно, займає одне з провідних місць. Недарма, як зазначає російська дослідниця Л. Глухарєва, сьогодні ми можемо навіть твердити про формування в межах науки конституційного права спеціальної дисципліни, що має своїм предметом права людини. В цьому плані цілком виправданою видається теза Г. Клімової та С. Максимова, які пишуть, що права людини являють собою серцевину конституційного ладу. Більше того, осмислюючи такий феномен як конституціоналізм, ми фактично ведемо мову не тільки про певні моделі організації та функціонування державної влади, але й про специфічну систему цінностей (мається на увазі аксіологічно-правовий аспект), серед яких центральною є права і свободи людини і громадянина. До речі, про її вплив на загальний розвиток правової системи пише Ж. Дзейко, яка фіксує його в тому числі й на рівні законодавчої техніки. По-друге, саме процес захисту прав людини сьогодні розглядається як один з найбільш важливих елементів легітимації державної влади. В цьому сенсі можна згадати слова Д. Гелда, який зазначає, що політичне керівництво держави стає легітимним лише тоді, коли воно спрямовує свої дії на захист прав людини та посилення її автономії. По-третє, практично всі без винятку державотворчі процесі в сучасній Україні (якщо ми слідуватимемо проголошеним статтею 1 Конституції України цілям побудови правової, соціальної, демократичної держави) так чи інакше пов’язані з реалізацією принципу забезпечення та захисту прав людини. Утім, кажучи про захист прав людини, ми повинні розпочинати з найбільш фундаментальних рівнів, до яких належить насамперед – конституційний захист прав людини.

І, нарешті, остання причина актуальності звернення до проблеми прав людини саме як об’єкту конституційного захисту носить методологічний характер. На перший погляд здається, що її взагалі можна було б не згадувати. Але подібна зневага до методологічних аспектів не є правильною. Тому ми спеціально хотіли би звернути увагу на зазначений момент. Справді, традиційно в науці конституційного права поняття прав людини розглядається саме через призму тих конкретних прав, які закріплюються на конституційному рівні. Водночас відомо, що права людини – це не лише формально закріплені (навіть на рівні конституції) норми. Недарма такий відомий вітчизняний теоретик як П. Рабінович визначає права людини як необхідні для існування і розвитку людини можливості, які об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Тому для науки конституційного права надзвичайно важливо не просто експлікувати зміст того чи іншого конкретного права людини (незалежно від того, до якої саме групи ми його відноситимемо), але й визначити поняття прав людини саме як універсального та найбільш важливого об’єкту конституційного захисту. До речі, на цьому моменті наголошує О. Скрипнюк, який вказує, що сьогодні як ніколи раніше є актуальним завдання чіткого теоретичного встановлення загального поняття прав людини (в тому числі й через процедуру його визначення як об’єкту конституційного захисту). Реалізація останнього завдання дає нам змогу підійти до питання побудови загальної моделі об’єктів конституційного захисту, включаючи й ретельний правовий опис взаємозв’язків між ними.

Характеризуючи ступінь наукового висвітлення цієї проблеми, слід згадати низку імен тих фахівців, які сьогодні активно досліджують проблематику прав людини. Це роботи таких авторів як: П. Рабінович, Ю. Шемшученко, Н. Оніщенко, О. Зайчук, О. Скрипнюк, О. Петришин, М. Корнієнко, А. Колодій, Р. Калюжний, А. Олійник, М. Антонович, О. Пушкіна. Але в межах даної статті ми пропонуємо звернутися не стільки до тих чи інших прав людини (або ж їх груп) та їх нормативно-практичного аналізу, скільки до загальної проблеми, яка стосується конституційного права в цілому. Ми маємо на увазі дослідження прав людини як одного з основних об’єктів конституційного захисту взагалі. В цьому сенсі нас цікавить не лише сам факт закріплення тих чи інших прав людини в тексті Конституції України (або будь-якої іншої конституції), а насамперед з’ясування причин, які роблять права людини одним з пріоритетних об’єктів конституційного захисту. Більше того, як вказує О. Майданник, порушення прав людини постає як одна з підстав настання конституційно-правової відповідальності (саму конституційно-правову відповідальність ця вітчизняна дослідниця характеризує як “самостійний вид юридичної відповідальності, що встановлюється в нормах конституційного права, яка передбачає необхідність для суб’єктів конституційного правопорушення відповідати за свою юридично значиму поведінку, що реалізується в сфері конституційно-правових відносин”). Отже, кажучи про права людини як об’єкт конституційного захисту, ми одночасно маємо на увазі й те, що їх порушення породжує специфічні наслідки, які описуються поняттям конституційно-правової відповідальності. Очевидно, що подібне формулювання досліджуваної нами проблеми змушує нас дещо відійти від методів виключного логіко-юридичного тлумачення конституційних норм і звернутись до більш загальних методів, які дозволяють визначити як суть феномену конституціоналізму, так і тієї ролі та тих функцій, які виконує конституція в процесі суспільного розвитку.

Відомо, що серед різних способів визначення сутності конституції (зараз ми не беремося аналізувати їх всі та порівнювати ці теоретико-методологічні підходи з точки зору їх змісту) завжди була присутня ідея, що конституція виступає регулятивним документом як для держави, так і для суспільства. Цей подвійний вплив конституції на державу і на суспільство вбачається в тому числі й у визначеннях поняття “конституційний лад”. Так, наприклад, його часто описують як закріплену в конституції форму організації держави і системи суспільних відносин, яка охоплює багатогранні аспекти її соціально-економічного, духовного і політичного розвитку. Або ж як “закріплені в Конституції устої життя суспільства і держави”. Також цікаво нагадати змістовну дефініцію російського правознавця О. Рум’янцева, який описуючи конституційний лад та конституцію вказує, що на цьому рівні фіксуються не випадкові норми, а виключно ті, які сприяють закріпленню в суспільній практиці і правовій свідомості стабільних, гуманних, справедливих зв’язків між людиною, громадянським суспільством і державою. Тобто, як погоджуються практично всі без винятку авторитетні конституціоналісти, поява конституції та конституціоналізму (причому мається на увазі не просто формальний факт розробки нормативного акту під назвою “Конституція”, але й його матеріально-змістовна сторона, адже для конституціоналізму характерна наявність певних універсальних інститутів, які є інваріантними по відношенню до країни або часу прийняття тієї чи іншої конкретної конституції) є необхідним етапом становлення сучасної держави та сучасного суспільства, формування якого зумовлено внутрішньою логікою їх розвитку. З огляду на це ми цілком вправі сформулювати наступне запитання: а чи є будь-яка внутрішня логіка у процесу кристалізації інституту прав людини як об’єкту конституційного захисту, чи він носить скоріше випадковий, ніж необхідний характер?

Очевидно, що історико-правова логіка розвитку конституціоналізму невпинно переконує нас в тому, що конституювання прав людини як об’єкту конституційного захисту є необхідним процесом, який є невіддільним від формування ідеї правової держави і демократії. Дійсно, якщо ми тлумачитимемо права людини як “опосередковуючі принципи справедливості”, то ми прийдемо до висновку, що будь-яке становлення справедливого суспільного ладу, будь-яка генеза справедливої державної влади органічно пов’язана з інституціоналізацією та нормативним закріпленням прав людини. Разом з тим, слід звернути увагу на те, що процес інституціоналізації прав людини є одним з необхідних елементів становлення демократії та правової держави. Це наочно видно бодай з того, що в багатьох визначеннях як правової держави, так і демократії ми зустрічаємо пряму відсилку до прав людини, їх забезпечення, захисту і гарантування. Зокрема принцип захисту прав людини часто називається серед фундаментальних принципів правової держави, а вимога забезпечення цього захисту входить до тих, що висуваються до демократії та демократичної державної влади. Більше того, на наше глибоке переконання, цих же висновків ми маємо дійти й тоді, коли ми рухатимемось від змісту поняття самої конституції. Справді, якщо вона виконує обмежуючу роль, то завдяки чому її норми мають імперативне значення для державної влади? Пояснюючи це виключно авторитетом держави, ми потрапляємо у замкнене коло, де держава визначає саму себе через закріплені нею ж самою конституційні норми. В цьому сенсі, як свого часу писав ще Б. Кістяківський, в конституції державна влада обмежується правами людини, які з необхідністю повинні бути забезпечені, оскільки це складає одну з головних цілей існування держави як такої. Якщо держава не реалізовуватиме цієї цілі, то вона втрачатиме свою легітимність, свій авторитет і зрештою позбавлятиметься будь-яких підстав для свого існування.

Значною мірою таким самим чином тлумачить специфіку співвідношення державної влади та прав людини і теорія правової держави. Нагадаємо, що ще на початку ХХ століття видатний російський юрист В. Гессен писав, що без системи конституційних гарантій, які б забезпечували захист прав людини не може існувати правової держави. Дійсно, одним з основних джерел сили правової держави є те, що в її конституції, як для держави, так і для суспільства, встановлюються спільні норми, які однаковою мірою всіма дотримаються та реалізуються. Водночас в правовій державі конституцією закріплюється й той специфічний тип взаємовідносин між державою та людиною (громадянином), коли держава сприймається як інструмент для ефективного забезпечення суспільних інтересів, а також для якомога повнішого сприяння реалізації прав людини.  В цьому сенсі зовсім невипадково, що в статті 3 Конституції України зазначається: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Таким чином, закріплюючи основи конституційного ладу, будь-яка сучасна конституція обов’язково повинна містити принаймні два типи норм, які розрізняються на підставі об’єкта свого регулювання. З одного боку, це норми, які закладають основи державного і суспільного ладу (тобто стосуються держави в цілому та суспільства в цілому), а, з іншого – норми, які пов’язані з правами людини і громадянина (закріплюють ці права, а також включають в себе гарантії їх захисту та забезпечення).

Отже, визначаючи права людини як об’єкт конституційного захисту, ми повинні в першу чергу пам’ятати, що він є органічною складовою конституційного розвитку. Інакше кажучи, цей об’єкт є необхідним і його поява зумовлюється вже на рівні теоретичного визначення змісту феномену конституції та конституціоналізму. Тобто ми просто не в змозі уявити собі таку конституцію, або такий конституційний лад, в якому б ігнорувались права людини, або на рівні якого вони не поставали би і тлумачились як об’єкт конституційного захисту. До речі, цікаво зазначити що автори “Федераліста” (О. Гамільтон, Дж. Медісон, Дж. Джей), описуючи конституцію, зазначали, що однією з її цілей є саме захист прав громадян, а отже прийняття конституції є нагальною потребою не лише з позицій побудови нової системи державної влади, але й виходячи з інтересів окремих громадян, які набуватимуть завдяки ній надійні гарантії захисту своїх особистих прав.

Хоча за ради справедливості, слід визнати, що подібна інтерпретація прав людини є надто абстрактною. Тому, прагнучи наповнити наше дослідження певним практичним змістом, слід перейти до питань безпосередньої конституційної фіксації прав людини.

Про значимість інституту прав людини для Конституції України та для українського конституціоналізму взагалі засвідчує те, що йому присвячено цілий розділ. Ми маємо на увазі розділ ІІ, який має назву “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Зараз ми не вдаватимемося до формально-юридичного визначення змісту понять “права”, “свободи” та “обов’язки”. Адже, на думку багатьох сучасних фахівців, всі вони є тісно взаємопов’язаними, оскільки, з одного боку, немає права без свободи. А, з іншого боку, будь-які права людини (і особливо ті, що забезпечуються позитивною діяльністю державои) породжують відповідні обов’язки як по відношенню до інших громадян, так і стосовно держави в цілому. В цьому сенсі ми цілком згодні з тезою, що здійснення прав і свобод можливе тільки за наявності виконання обов’язків суб’єктом цього права чи свободи, а також іншими суб’єктами. До того ж ця теза цілковито підтверджується нормами статті 29 Загальної декларації прав людини. Нагадаємо, що перша її частина вказує: “Кожна людина має обов’язки перед суспільством, в якому можливий повний та вільний розвиток її особистості”. Тоді як в частині 2 зазначеної статті йдеться про те, що реалізація свободи та прав повинна узгоджуватись з правами й свободами інших членів суспільства. Це, в свою чергу, встановлює зв’язок між реалізацією кожною конкретною людиною власних прав та дотриманням нею певних обов’язків (які, до речі, також мають свої межі).

Але крім факту існування спеціального розділу Конституції України, в якому закріплюються права людини, доцільно звернути увагу й на зміст частини 1 статті 157 (структурно – це розділ ХІІІ “Внесення змін до Конституції України”), де вказується: “Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина”. Тобто, виходячи з логіко-юридичного аналізу цієї конституційної норми, ми вправі охарактеризувати інститут прав людини як один з найбільш стабільних (або як “максимально стабільний”) в Конституції України. На перший погляд такий висновок може видаватись помилковим, оскільки фактично вітчизняним законодавцем не передбачено якоїсь спеціальної “ускладненої” або “багатоступеневої” процедури внесення змін до розділу ІІ. Утім, насправді, Конституція України абсолютно чітко встановила межу цих змін.

Нагадаємо, що частина 2 статті 21 вказує: “Права і свободи людини є невідчужуваними і непорушними”, а в частинах 2 та 3 статті 22 йдеться про наступне: “Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”. Інакше кажучи, чинною Конституцією України встановлюється дуже важливе положення, суть якого полягає в тому, що конституційно визначені права людини визнаються тим своєрідним мінімумом (незалежно від об’єктивної кількості тих прав, які закріплено в конституції) зменшувати або обмежувати який забороняється. Це дає нам можливість зрозуміти ту внутрішню логіку, спираючись на яку розділ ІІ Конституції України не було внесено до переліку тих конституційних розділів, які передбачають ускладнену процедуру внесення змін і доповнень. Тобто цей розділ може, насправді, змінюватись за звичайною процедурою. Однак, якщо ми спробуємо оцінити ці можливі зміни, то ми маємо прийти висновку, що вони відбуватимуться лише в одному напрямі. А саме: в напрямі збільшення обсягу чи номенклатури прав і свобод людини і громадянина. Більше того, цей конституційний припис абсолютно чітко встановлює заборону щодо введення будь-яких інших додаткових підстав для обмеження прав людини, ніж ті, які вже містяться в чинній Конституції України (наприклад, частина 3 статті 34, частина 2 статті 35, частина 1 статті 36).

Водночас, подібне конституційне позиціонування прав людини як специфічного об’єкту конституційного захисту передбачає, що будь-які поточні закони та інші нормативно-правові акти не повинні встановлювати такі норми, які б прямо або побічно впливали на повноту забезпечення державою проголошених Конституцією України прав людини. В цьому плані гранично важливою видається діяльність Конституційного Суду України, який в своїх рішеннях неодноразово визнавав ті чи інші положення законів неконституційними, оскільки вони мали своїм потенційним або реальним наслідком порушення конституційних прав людини. Як приклад можемо навести Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України” при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року” (справа про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України”) від 24 грудня 2004 року, яким було визнано такими, що не відповідають Конституції  України, положення частини першої статті 6 Закону України “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України” при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року”, що унеможливлювали голосування за межами приміщення для голосування всім іншим, крім інвалідів першої групи, виборцям, які не здатні пересуватися самостійно. При цьому в своєму рішенні суд прямо послався на те, що відповідно до частини другої статті 3 Конституції України головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, яке потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод. З цієї точки зору частина перша статті 6 цього закону встановлювала порядок, за яким факт нездатності пересуватися самостійно виборець мав підтвердити виключно завіреною у встановленому законом порядку, тобто нотаріусом або посадовою особою виконавчого органу місцевої ради населеного пункту, де немає нотаріуса, копією його пенсійного посвідчення або виданої йому довідки медико-санітарної експертної комісії. Тому Конституційний Суд України чітко встановив, що такі вимоги не лише не сприяли реалізації виборчого права громадян, а, навпаки, ускладнювали його здійснення.

Також, досліджуючи права людини як об’єкт конституційного захисту, слід звернути увагу на норми частини 3 статті 8 Конституції України, які передбачають два важливі моменти: а) норми Конституції України є нормами прямої дії; б) гарантується звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. В цьому плані ми також маємо підстави твердити, що ця конституційна норма стосовно захисту прав людини стає в Україні одним з елементів чинної юридичної практики. Зокрема доцільно згадати Постанову Пленуму Верховного Суду України №9 від 1 листопада 1996 року “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”. В зазначеній постанові було вперше в історії вітчизняного конституціоналізму наголошено, що виходячи із принципу верховенства конституції та гарантування Конституцією України судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист прав і свобод людини від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ. Причому суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Також згаданою постановою було передбачено, що в разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до статті 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення суд першої, касаційної чи наглядної інстанції може прийняти в будь-якій стадії розгляду справи. Водночас суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі: а) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; б) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; в) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України; г) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Зараз ми спеціально акцентували увагу на факті перенесення конституційних норм в безпосередню практику юридичних відносин в суспільстві, оскільки сьогодні доволі часто лунають попередження, що сам процес конституційного захисту необхідно розглядати не тільки з формальної точки зору (коли ми ретельно аналізуємо конкретні конституційні норми не звертаючи увагу на систему їх гарантій, а також на можливість чи неможливість їх практичної реалізації), але й обов’язково в контексті питання про те, наскільки реальними є права людини, наскільки ефективним є їх захист в повсякденному правовому житті. Очевидно, що відповідь на це запитання прямо пов’язана з тим, наскільки забезпеченою є можливість людини відстоювати свої конституційні права в судовому порядку, апелюючи до неупередженого та незалежного суду виключно на основі самої конституції.

Таким чином, узагальнюючи результати проведеного нами дослідження, можемо сформулювати наступні висновки. По-перше, факт постання прав людини як об’єкту конституційного захисту є логічною складовою внутрішнього розвитку як ідей конституціоналізму, так і практичного втілення принципів правової держави. В цьому сенсі виділення прав людини як специфічного об’єкту конституційного захисту випливає вже з самої природи конституції, як Основного Закону, що покликаний впорядкувати відносини між особою і державою, а також встановлювати межі та основні цінності для процесів державного регулювання. По-друге, вагомим підтвердженням значущості інституту прав людини як об’єкту конституційного захисту є те, що в чинній Конституції України містяться норми, які фіксують, з одного боку, невід’ємність та непорушність прав людини, а, з іншого боку – встановлюють категоричну заборону на скасування прав людини чи прийняття таких законів та інших нормативно-правових актів, які б обмежували права і свободи людини або звужували їх зміст. По-третє, в процесі дослідження прав людини як об’єкту конституційного захисту необхідно брати до уваги не лише формальні ознаки, але й реальний стан забезпечення громадянам права на звернення суду (а також на об’єктивний та неупереджений судовий розгляд) щодо захисту своїх конституційних прав. На жаль, сьогодні в Україні як стан правосуддя так і незавершеність судової реформи не дозволяють повною мірою реалізовувати це право. Зокрема, можна згадати затримку в діяльності системи адміністративних судів, а також інші проблеми в сфері практичної реалізації судово-правової реформи. Тому характеризуючи права людини як об’єкт конституційного захисту, слід обов’язково враховувати й реальний стан із забезпеченням  прав людини в Україні (принаймні такий його аспект як гарантування на звернення до суду в разі порушення закріплених конституцією прав і свобод людини і громадянина).

Разом з тим, вважаємо за потрібне наголосити, що подальше вивчення проблематики прав людини як об’єкту конституційного захисту матиме не лише важливе значення для науки конституційного права, але й в контексті практичної реалізації конституційно проголошених прав людини в Україні.

[1] Глухарева Л. И. Эпистемология прав человека // Правовая политика и правовая жизнь. – 2006. – №1. – С.89-97.

[2] Політико-правові інститути сучасності: Структура, функції, ефективність / За заг. ред. М. І. Панова, Л. М. Герасіної. – К., 2005. – С.209.

[3] Дзейко Ж. О. Принципи застосування правил і засобів законодавчої техніки // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006. – №4(54). – С.39-40.

[4] Гелд Д. Демократія та глобальний устрій. – К., 2005. – С.185.

[5] Рабінович П. М. Права людини: діалектика універсалізації найменувань та урізноманітнювання змісту й меж // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – №3(30). – С.9.

[6] Політика, право, влада в контексті трансформаційних процесів в Україні / За ред. І. О. Кресіної. – К., 2006. – С.189-190.

[7] Майданник О. О. Конституційно-правова відповідальність. – К., 2000. – С.6.

[8] Тодыка Ю. М. Конституция Украины: проблемы теории и практики. – Харьков, 2000. – С.19.

[9] Костюченко О. А. Конституційне право України. – К., 2001. – С.14.

[10] Конституционное право. Энциклопедический словарь / Отв. ред. С. А. Авакьян. – М., 2000. – С.310.

[11] Румянцев О. Г. Основы конституционного строя России (понятие, содержание, вопросы становления). – М., 1994. – С.23-24.

[12] Хеффе О. Политика. Право. Справедливость: Основоположения критической философии права и государства. – М.: 1994. – С.289.

[13] Гринюк Р. Ф. Ідея правової держави: теоретико-правова модель і практична реалізації. – К., 2004. – С.238-240.

[14] Кистяковский Б. А. Философия и социология права. – СПб., 1999. – С.535-558.

[15] Гессен В. М. Основы конституционного права. – Петроград, 1918. – С.67.

[16] Утяшев М. М. К вопросу об ограничении прав человека // Правовая политика и правовая жизнь. – 2005. – №1. – С.106.

[17] Колодій А. М., Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в Україні. – К., 2003. – С.209.

[18] Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М., 1999. – С.43.