Конституційне регулювання основ суспільного ладу як предмет дослідження науки конституційного права

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович

Складність процесів організації суспільства та його функціонування, передбачає необхідність встановлення певних регулятивних принципів, які, впливаючи на суспільство в цілому та окремих громадян, були б здатні впорядковувати суспільні відносини, що виникають на найрізноманітніших рівнях та у найрізноманітніших сферах (недарма такий відомий дослідник як Т. Парсонс писав про складну сукупність соціальних дій, цінностей та орієнтацій[1]). Звісно, що далеко не всі суспільні відносини повинні бути предметом регулювання з боку держави. В цьому сенсі доволі часто поняття “громадянське суспільство” асоціюється в сучасній правовій науці зі сферою, де мають місце процеси саморегулювання та самоорганізації. Але не викликає сумніву й те, що завдяки праву та правовій системі (це складне і багатопланове поняття, що містить у собі цілий комплекс компонентів і справляє нормативно-організаційний вплив на суспільство[2]) досягаються чи не найважливіші суспільні завдання, суть яких полягає у фіксації фундаментальних основ економічного, політичного, культурно-національного, соціального розвитку того чи іншого суспільства.

При цьому в процесі правового регулювання одна з провідних ролей відводиться саме конституційному регулюванню, оскільки, як відомо, конституція є Основним Законом держави і суспільства, а також тим специфічним актом, який закладає фундамент для будь-яких процесів правого регулювання суспільних відносин[3], який є втіленням балансу сил, що діють в суспільстві й консенсусу щодо загальних правил і засад суспільної взаємодії[4]. В цьому сенсі, не можна не погодитись з думкою Н. Оніщенко, яка зазначає, що триваючі нині суспільні трансформації кардинально змінюють наше уявлення про роль та значимість як правового регулювання взагалі, так і конституційного регулювання зокрема[5]. Тому, з огляду на якісні зміни в сфері конституційного права (як галузі права, юридичної науки та навчальної дисципліни)[6], стає незаперечною об’єктивна потреба в дослідженні як процесу конституційного регулювання в цілому, так і окремих сфер, де воно реалізується. З огляду на це, для даної статті нами було обрано проблематику конституційного регулювання основ суспільного ладу.

Актуальність теоретико-правового висвітлення зазначеної теми зумовлена тим, що сьогодні ми стикаємося з доволі гострим питанням про практичне втілення тих ідеалів суспільного розвитку, які було проголошено Україною разом із здобуттям її незалежності. В цьому контексті виникає об’єктивна необхідність системного аналізу тих конституційних основ суспільного ладу, які мають реалізовуватись в практиці державотворчих процесів в Україні, адже у зворотному випадку ми матимемо справу з постійними коливаннями та ваганнями з приводу як напряму майбутнього розвитку України, так і тих цінностей (в тому числі й правових), які лежать в основі цього процесу. Разом з тим не можна не відмітити, що осмислюючи нині роль та значимість Конституції України (сьогодні в зв’язку з процесами конституційної реформи ці питання стають одними з найбільш актуальних для науки конституційного права та юридичної науки в цілому), нам часто бракує адекватного розуміння тих регулятивних функцій, які вона виконує. Тому гранично важливо не просто намагатись поширювати в загальній правовій свідомості відчуття поваги до конституції, поглиблювати правові знання громадян тощо, але й формувати чітке розуміння того, в який спосіб конституція впливає на суспільний лад і чому цей вплив є настільки важливим для суспільного розвитку.

Загалом проблеми конституційного регулювання в науці конституційного права піднімались в контексті аналізу основних функцій Конституції України. В цьому плані варто назвати не лише цікаву монографію О. Скрипнюка[7], але й змістовні роботи таких авторів як Ю. Тодика, В. Погорілко, В. Шаповал, А. Заєць, О. Петришин, Ю. Шемшученко, М. Козюбра, В. Селіванов, А. Селіванов, В. Федоренко та інших. Так само ми маємо низку цікавих фахових досліджень, в яких висвітлюються питання конституційного регулювання політичних, економічних та соціальних відносин. Але характеристика тих робіт, які наразі є доступними для змістовного вивчення, засвідчує, що таке поняття як “суспільний лад” дещо відійшло на другий план в сфері сучасних розвідок в галузі конституційного права. До певної міри, зазначена ситуація може бути пояснена своєрідною “реакцією відторгнення” цього терміну. Нагадаємо, що як загальне родове поняття, цей термін доволі активно вживався в радянській юридичній науці. Тут можна згадати бодай праці Г. Барабашева, П. Семенова, В. Карпінського, О. Кутафіна та інших. Причому, не викликає сумніву й те, що це поняття доволі часто ідеологізувалось, оскільки йшлося не стільки про суспільний лад як такий, скільки про “соціалістичний” або “капіталістичний” суспільний лад. Наприклад, Г. Барабашев на самому початку свого дослідження вказував, що суть поняття суспільний лад розкривається через його характеристику як соціалістичного суспільного ладу[8]. Про цю властивість “ідеологічного тлумачення” суспільного ладу пише й О. Фрицький: “Суспільний лад розумівся у той період як система суспільних відносин, притаманних радянському суспільству на конкретному етапі його розвитку”[9].

Усвідомлюючи все це (йдеться про ту специфічну практику застосування поняття “суспільний лад” та “основи суспільного ладу”, яка була властива радянській правовій науці), ми, тим не менш, не вважаємо, що сьогодні є достатні методологічні підстави для того, щоб відмовлятись від його науково-юридичного вжитку. Дійсно, зважаючи на нові підходи в тлумаченні характеру взаємозв’язку між державою і суспільством, видається неприйнятним застосовувати лише поняття “державний лад”, оскільки воно є значно вужчим ніж поняття “суспільний лад”. Водночас варто нагадати, що правове регулювання може реалізовуватись й в тих сферах, де держава не може безпосередньо виступати домінуючим учасником тих чи інших відносин. Тому, кажучи про конституційні основи суспільного ладу, ми маємо на увазі всю сферу суспільних відносин (як державних, так і недержавних), які врегульовуються правом, або в основу яких кладуться ті чи інші конституційні принципи. Зокрема можна згадати конституційний принцип плюралізму (ми маємо на увазі статтю 15 Конституції України, де зазначається, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності), який не вказує точно які саме форми політичних чи економічних відносин конституюють багатоманітність, але закладає базисну норму, що не припускає вірогідну появу будь-яких санкціонованих державою “домінуючих” ідеологій, політичних партій, економічних форм тощо.

До речі, саме такий підхід ми можемо побачити в роботах цілого ряду російських авторів. Наприклад, В. Стрекозов та Ю. Казанчев пропонують вживати поняття “суспільний лад” як найбільш загальний термін, що сполучає в собі основи політичного, економічного та соціального ладу, який властивий даній державі та даному суспільству[10]. Схожу позицію можна зустріти й у працях вітчизняних юристів[11]. При цьому хотілося б особливо відмітити позицію такого відомого та визнаного в Україні фахівця в галузі конституційного права як Ю. Тодика. Нагадаємо, що в своїй монографії “Конституція України – Основний закон держави і суспільства” (2001) він прямо зазначає, що конституційне регулювання має своїм предметом не просто державу або сукупність державних інститутів, а суспільство в цілому, яке набуває державно-правової форми і вирішує завдяки інститутам державної влади свої актуальні завдання[12]. Також можна згадати й тезу іншого знаного українського конституціоналіста В. Копєйчикова про те, що поняття “суспільний лад” дозволяє охопити та вивчити не лише державні відносини, але й ті правовідносини, які формуються на рівні суспільства, а також в сфері взаємодії держави і суспільства[13].

Отже, якщо ми все ж таки погоджуємося з тезою про правомірність використання поняття “суспільний лад” в сфері науки конституційного права, то тоді, що саме ми матимемо під ним на увазі і який сенс вкладатиметься у словосполучення “конституційні основи суспільного ладу”?

На думку В. Погорілка, з точки зору науки конституційного права суспільний лад постає як “передбачена конституцією і законами загальнонаціональна система суспільних відносин – організаційних і функціональних, – зумовлена зовнішніми і внутрішніми факторами”[14]. Як нам видається, потужним позитивним теоретико-методологічним потенціалом, що міститься в понятті суспільного ладу є те, що воно дозволяє нам розглянути не просто окремо державу та окремо суспільство (навіть тоді, коли вони поєднуються через модель держави як суб’єкта впливу і суспільства як об’єкту цього впливу), а саме цілісну систему взаємозв’язку держави, суспільства і громадянина, в якій кожен з названих елементів має можливість та гарантоване конституцією право впливати на інші елементи, вимагати дотримання визначених прав, свобод та обов’язків. В цьому плані, хоча поняття “суспільний лад” й інтегрує в собі різноманітні суспільні відносини (економічні, політичні, правові, соціальні, екологічні тощо), але воно не є результатом простого додатку всіх цих відносин. Інакше кажучи, коли ми досліджуємо конституційні основи суспільного ладу, ми повинні акцентувати увагу не стільки на окремих його складових (конституційні основи економічного ладу, соціального ладу, політичного ладу тощо), скільки на тій загальній основі, що закладається конституцією і формує реальний фундамент загальносуспільного розвитку (тобто розвитку держави і громадянського суспільства).

Останнє зауваження має неабияке значення для усвідомлення специфіки тих конституційних норм, які визначають основи суспільного ладу. Свого часу на цей момент звертав увагу відомий російський фахівець Ю. Тихомиров, який писав, що норми конституції, які встановлюють основи суспільного ладу, за своєю природою являють не докладні юридичні правила, а є радше нормами-принципами та нормами-цілями[15]. Ту ж саму тезу можна зустріти й в роботі Т. Хабрієвої та В. Чиркіна, які зазначають, що подібні конституційні норми містять в собі насамперед вихідні положення щодо суспільного ладу, і характеризуються високим ступенем загальності[16].

На перший погляд може здатися, що наявність зазначених норм не є достатньою мірою обґрунтованою і є радше певним віянням конституційного права та конституціоналізму. Дійсно, як часто зауважують деякі вчені, специфікою конституційних норм-принципів та норм-цілей (зараз ми застосовуємо ці поняття в тому значенні як їх вживав Ю. Тихомиров) є те, що вони не підлягають судовому захисту відповідно до певної визначеної процесуальної процедури. В цьому сенсі вони, на відміну від багатьох інших юридичних норм, носять проспективний характер, встановлюючи загальні напрями та параметри розвитку, в яких повинно розвиватись суспільство. Причому саме суспільство (завдяки існуванню подібних норм) отримує змогу постійно апелювати до авторитету конституції, якщо ті чи інші кроки державної влади не узгоджуються із проспективно встановленими конституцією цілями.

З-поміж зазначених конституційних норм-принципів, в яких закладаються основи суспільного ладу, найбільш часто виділяють ті, де закріплюється суверенітет народу, демократизм суспільства, верховенство конституції, політична єдність Українського народу, гуманізм, законність, соціальна справедливість, економічна, політична та ідеологічна багатоманітність[17]. Як вже було сказано, практично всі з перелічених вище принципів мають не галузеве (тобто залежно від тієї сфери, де реалізуються ті чи інші суспільні відносини й стосовно чого вони виникають), а універсальне суспільне значення. Для того, щоб підтвердити це положення, звернемося до їх більш докладного аналізу.

Практично завжди першим конституційним принципом та найважливішою конституційною основою суспільного ладу називають норми (вони є в переважній більшості сучасних конституцій), де фіксується народний суверенітет. Так в Конституції України поняття “суверенітет” з’являється вже в перших її статтях (статті 1 – “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”, 2 – “Суверенітет України поширюється на всю її територію” та 5 Конституції України – “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ”). Оскільки зміст цього конституційного принципу вже неодноразово ставав предметом уваги вітчизняних та зарубіжних науковців, вважаємо за потрібне акцентувати увагу лише на двох моментах.

По-перше, звертаючись до текстуального логіко-юридичного аналізу Конституції України гранично важливо пам’ятати, що вперше поняття суверенітету зустрічається ще в Преамбулі до Конституції, де мова ведеться про те, що Верховна Рада України приймає Конституцію України не за своїм власним бажанням і не з огляду на свої “добрі наміри”, а виражаючи суверенну волю народу та від імені всього Українського народу – громадян всіх національностей. Тобто вже на рівні Преамбули ми спостерігаємо формування характерного зв’язку між декількома основами конституційного ладу. Йдеться про те, що принцип верховенства конституції отримує своє обґрунтування через принцип народного суверенітету, оскільки сама конституція постає як своєрідний продукт загальнонародного волевиявлення (адже вона приймається вищим представницьким органом), який отримує найвищу юридичну силу, оскільки він санкціонується найбільш верховною владою – владою всього Українського народу. По-друге, принцип народного суверенітету закріплює загальну модель стосунків між державою та суспільством, адже якщо народ визнається єдиним джерелом та верховним носієм влади, то всі стосунки між державою та суспільством розбудовуються на принципі служіння першої останньому. В цьому плані норма частини 2 статті 3 Конституції України (мається на увазі вимога, згідно якої права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави) лише експлікує той зміст, що закладається в основу організації суспільного ладу принципом народного суверенітету.

Кажучи про принцип демократизму суспільства як наступний важливий складовий елемент конституційних основ суспільного ладу України, слід зробити пересторогу, що з точки зору свого змісту його не можна ототожнювати з принципом демократизму держави, оскільки демократичне суспільство передбачає не тільки наявність відповідних інститутів, які дозволяють громадянам брати участь у здійсненні державної влади та висловлювати свою суверенну волю (одним з найголовніших інститутів демократичного суспільного волевиявлення є інститут виборів, які являють собою властивий демократії спосіб впливу громадян і громадянського суспільства в цілому на державну владу[18]; хоча також не можна забувати і про референдум, який є “пріоритетною формою безпосередньої демократії, зміст якої полягає в прийнятті громадянами України нормативних положень Конституції, законів та інших найважливіших рішень загальнодержавного та місцевого значення шляхом голосування”[19]), але й сукупність тих конституційно-правових норм, які дозволяють громадянам отримувати адекватну інформацію про стан справ в державі, формувати об’єктивну точку зору щодо процесів, які відбуваються в суспільстві, вільно висловлювати свою позицію стосовно курсу загальнодержавного розвитку. Водночас конституційний принцип демократизму суспільства виявляє свій глибинний зв’язок з інститутом прав і свобод людини і громадянина. Насамперед мова ведеться про права, які гарантуються статтями 33 – 40 Конституції України (це право на свободу думки і слова, право на свободу світогляду та віросповідання, право на свободу об’єднання, право збиратися мирно і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації тощо). Дійсно, демократичне суспільство – це таке суспільство, в якому громадянин має можливість реалізовувати належні йому конституційні права і свободи, дотримується передбачених законом і необхідних для гармонійного існування суспільства обов’язків, а держава виступає надійним гарантом, який забезпечує ці права, свободи та обов’язки.

Третім базисним конституційним принципом, який характеризує суспільний лад в Україні є принцип верховенства права і верховенства конституції. В Конституції України його зафіксовано статтею 8, де сказано: “В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”. До речі, на думку деяких дослідників ознака найвищої юридичної сили є основною властивістю конституції[20]. В деяких сучасних дослідженнях можна зустріти тезу, що цей принцип характеризує не суспільний лад України в цілому, а виключно її правову систему. Однак, як нам видається, таке твердження все ж таки є помилковим. Адже попри всю свою значимість для становлення і розвитку правової системи України, принцип верховенства конституції завдає характер того нормативного поля, в якому в Україні відбувається весь процес суспільного розвитку. Як зазначає П. Рабінович, принцип верховенства права та конституції реалізується не лише як одна з зафіксованих конституцією норм, а постає фундаментом для всієї правотворчої та правозастосовчої діяльності[21]. Це означає, що всі суспільні відносини (як вони розбудовуються або як вони врегульовуються державою) виявляють свою відповідність тим базовим нормам, які фіксуються в Конституції України. Тобто і принцип народного суверенітету і принцип демократизму суспільства стають невід’ємними складовими суспільного ладу лише за тієї умови, якщо сама конституція (як документ, де ці принципи юридично зафіксовано) має статус акту найвищої юридичної сили, чиї норми є нормами прямої дії. В цьому сенсі, як слушно відмічає Ж.-П. Жаккє, саме через забезпечення верховенства конституції, як джерела легітимності[22], набувають свого практичного втілення всі інші конституційні норми (в тому числі й ті, в яких закладаються основи суспільного ладу). Також принцип верховенства конституції виступає доволі важливим фактором, який дозволяє досягати суспільного консенсусу. Вище ми вже згадували про складність та багаторівневість суспільного ладу й суспільних відносин, які часто мають своїм наслідком виникнення різноманітних суспільних конфліктів. Як ми знаємо, ці конфлікти можуть складати значну небезпеку як для держави, так і для суспільства в цілому. Тому надзвичайно важливо, щоб на рівні конституційних основ суспільного ладу містились певні принципи, які допомагали би знаходити вихід з подібних ситуацій. Причому самі ці принципи повинні бути визнані всім суспільством, всіма його членами. В результаті чого, завдяки принципу верховенства конституції, як одного з базових принципів конституційних основ суспільного ладу, встановлюється своєрідна межа як для розвитку суспільних конфліктів (адже ці конфлікти не повинні ставити під загрозу знищення сам суспільний лад та суспільство в цілому), так і для можливих способів їх розв’язання. Остання теза означає, що незалежно від конкретних політичних інтересів, будь-яких політичних чи ідеологічних настанов, на виході не повинно з’являтися рішення, яке б знищувало підвалини народного суверенітету, верховенства права, руйнувало демократизм суспільного розвитку, плюралізм тощо.

Наступним важливим принципом, який закладає фундамент для конституційного регулювання основ суспільного ладу є принцип політичної єдності народу. Нагадаємо, що свого часу ця ідея неодноразово піднімалась під час Французької революції і пізніше набула свого закріплення в багатьох конституціях. До речі, в розділі першому Конституції України Український народ прямо визнається як суб’єкт конституційного права. Як приклад можна навести частину 1 статті 17, де вказується, що захист суверенітету і територіальної цілісності, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Застосування подібного словосполучення “Український народ” в цьому розділі Конституції є гранично важливим, оскільки воно вказує на те, що суспільство – це не тільки розмаїття (яке проявляється у всіх сферах суспільного життя та суспільних відносин), але й певна єдність. Недарма, як зазначає Х. Сушкова, з конституційної точки зору народ це єдність не лише етнічних спільнот, але й соціально-політичних груп[23]. Більше того, об’єднане під проводом державного утворення, це суспільство діє в такий спосіб, щоб воно зберігало свою єдність та стабільність і як суб’єкт суверенітету, і як суб’єкт у зносинах з іншими народами й державами. Водночас, кажучи про принцип політичної єдності Українського народу, доцільно звернути увагу на те, що ця єдність дається в знаки і на загальному політичному рівні (в цьому сенсі йдеться про єдність Української держави, яка підтверджує єдність Українського народу), і на рівні політичних прав окремих громадян (адже всі громадяни можуть однаковою мірою брати участь в політичних процесах, і насамперед – в процесі державного управління, як це зазначено в статті 38 Конституції України).

Серед інших принципів, які, на нашу думку, повинні бути віднесені до конституційних основ суспільного ладу маємо назвати такі як: гуманізм суспільного ладу, законність, соціальна справедливість, економічна, політична та ідеологічна багатоманітність. Наразі всі вони є тією чи іншою мірою висвітленими в працях вітчизняних конституціоналістів. Хоча, інколи ми зустрічаємо факти відмінної наукової інтерпретації їх змісту. Зокрема, якщо ми звернемося до принципу гуманізму суспільного ладу, то інколи його тлумачать виключно як такий, що стосується лише людини, тоді, як для інших дослідників, суть принципу гуманізму розкривається через встановлення специфічного зв’язку між державою і людиною, який, за словами В. Кравченка, може бути описаний такою формулою: “не людина для держави, а держава для людини”[24]. Так само чимало суперечок точиться й навколо принципу соціальної справедливості. Це пов’язано з тим чи асоціюватимемо ми цей принцип з поняттям соціальної держави. Справді, якщо цим поняттям описуватиметься лише спосіб діяльності соціальної держави, то тоді, очевидно, він відноситиметься радше до основ державного ладу. Утім, можливе й інше науково-теоретичне визначення цього принципу. А саме – коли мова йде про конституційні основи суспільного ладу, принцип соціальної справедливості означає, що конституція виражає волю та інтереси не якогось класу, групи, еліти тощо, а інтереси всього суспільства. При цьому конституційні норми проголошують і гарантують права і свободи для всіх громадян (зараз ми не беремо до уваги суттєву відмінність між поняттями “людина” та “громадянин”, як вони тлумачаться в сучасному конституційному праві), які можуть ними рівною мірою користуватись. Адже, відповідно до змісту статті 21 Конституції України, усі люди є вільні та рівні у своїй гідності та правах.

Таким чином, підбиваючи результати проведеного нами дослідження, можемо зафіксувати їх у вигляді наступних висновків. По-перше, звертаючись до поняття суспільного ладу та до аналізу його конституційних основ, ми засвідчуємо методологічну виправданість та коректність цього кроку. В зв’язку з чим відмова від поняття конституційних основ суспільного ладу і його заміна поняттям конституційних основ державного ладу не видається вдалою, оскільки за своїм змістом ці два поняття не є тотожними. Справді, поняття “суспільний лад” є ширшим ніж поняття “державний лад”, а отже й ті конституційні принципи, які визначають їх основи, повинні співвідноситись в такий же спосіб. По-друге, серед основних конституційних принципів, що характеризують специфіку суспільного ладу в Україні маємо назвати наступні: суверенітет народу, демократизм суспільства, верховенство конституції, політична єдність Українського народу, гуманізм, законність, соціальна справедливість, економічна, політична та ідеологічна багатоманітність. Кожен з них знаходить свого закріплення на рівні конституції та змістовно наповнюється тими нормами, що в ній містяться. По-третє, характерною властивістю конституційних норм, в яких закріплюються основи суспільного ладу в Україні є те, що вони являють собою не стільки конкретні та класичні норми-приписи, скільки є нормами-принципами, нормами-цінностями та нормами-цілями. Це означає, що в них містяться вихідні положення щодо суспільного ладу, а самі ці норми визначаються доволі високим ступенем правової генералізації.

Безумовно, що представлена стаття не вичерпує всієї широти та глибини теми конституційних основ суспільного ладу. Але ми цілковито переконані, що висвітлення значення Конституції України під кутом зору окреслених вище проблем сприятиме формуванню відповідних конституційних знань, які, своєю чергою, стимулюватимуть загальний ріст конституційної та правової культури в суспільстві.

[1] Парсонс Т. О социальных системах. – М., 2002. – С.147-148.

[2] Вступ до теорії правових систем / За заг. ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – К., 2006. – С.8.

[3] Козюбра М. І. Теоретичні проблеми реалізації нової Конституції // Українське право. – 1996. – №3. – С.6.

[4] Медушевский А. Н. Сравнительное конституционное право и политические институты: Курс лекций. – М., 2002. – С.61.

[5] Оніщенко Н. М. Правова система: проблеми теорії. – К., 2002. – С.247-305.

[6] Шемшученко Ю., Погорілко В. Система конституційного права як галузі права, юридичної науки та навчальної дисципліни // Віник Академії правових наук України. – 2003. – №2(33)-№3(34). – С.213.

[7] Скрипнюк О. В. Конституція України та її функції: проблеми теорії та практики реалізації. – К., 2005.

[8] Барабашев Г. В. Общественно-политический строй социализма. – М., 1964. –С.3-6.

[9] Фрицький О. Ф. Конституційне право України. – К., 2002. – С.95-96.

[10] Стрекозов В.Г., Казанчев Ю.Д. Государственное (конституционное) право Российской Федерации: Учебник. – М., 1995. – С.57-70.

[11] Конституционное право Украины / Сост. В. Д. Волков, Р. Ф. Гринюк, И. С. Щебетун. – Донецк, 2000. – С.51.

[12] Тодика Ю. М. Конституція України – Основний закон держави і суспільства. – Харков, 2001. – С.104.

[13] Колодий А. М., Копейчиков В. В., Лисенков С. Л., Медведчук В. В. Основы конституционного строя Украины. – К., 1998. – С.10-11.

[14] Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. – К., 1999. – С.88.

[15] Тихомиров Ю. А. Конституционное право: уроки прошлого и взгляд в будущее // Правоведение. – 1992. – №6. – С.6.

[16] Хабриева Т. Я., Чиркин В. Е. Теория современной конституции. – М., 2005. – С.184.

[17] Погорілко В. Ф. Конституція України: проблеми теорії і практики // Правова держава. Щорічник наукових праць. – К.,2001. – Вип.12. – С.143-144.

[18] Ладиченко В. Гуманістична парадигма організації державної влади // Юридична Україна. – 2005. – №9. – С.6.

[19] Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Референдуми в Україні: історія і сучасність. – К., 2000. – С.41.

[20] Міхневич Л. В. Конституційне право зарубіжних країн. – К., 2005. – С.22.

[21] Рабінович П. М. Верховенство права з позицій європейського міжнародного та українського судочинства // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006. – №3(53). – С.17.

[22] Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические институты. – М., 2002. – С.104-105.

[23] Сушкова Х. В. Конституційно-правові аспекти якісного складу Верховної Ради України в умовах реформування виборчої системи // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006. – №7(57). – С.10.

[24] Кравченко В. В. Конституційне право України. – К., 2002. – С.70-71.