Конституційні основи розвитку та регулювання соціальних відносин в Україні

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович

В багатьох фахових розробках в галузі конституційного права проблематика визначення місця і ролі Конституції як Основного Закону країни за правило висвітлюється в першу чергу з точки зору її впливу на розвиток правової та політичної системи суспільства. В цьому сенсі можна згадати цікаві роботи Н. Оніщенко та А. Француза , в яких досліджуються вплив конституції на формування відповідно правової системи та основ демократизації політичної системи суспільства. Однак, виходячи з застосованих в сучасній юридичній науці дефініцій конституції можна зробити обґрунтований висновок, що її вплив на суспільство не може бути обмежений виключно правовою, або навіть – політико-правовою сферами. Дійсно, цілком праві ті автори, які зазначають, що як Основний Закон, конституція рівною мірою впливає на всі без винятку суспільні відносини, незалежно від того в якій сфері вони виникають і на що саме вони спрямовані. Свого часу про це писав російський дослідник Р. Лившиць, який наголошував, що конституція містить норми, які врегульовують всі сфери суспільного життя, оскільки вона є не тільки Основним Законом держави, але й Основним Законом суспільства в цілому . Серед вітчизняних науковців варто згадати ім’я А. Зайця, який з-поміж різноманітних функцій конституції вказує й на таку як забезпечення соціального партнерства або ж – функцію регулювання соціальних відносин . Так само про широкий вплив конституції на соціальні відносини пише інший відомий український юрист О. Скрипнюк, який зазначає: “якщо ми ставитимемо питання не просто про ті чи інші інститути конституційного права, а спробуємо дещо розширити до меж загального визначення ролі конституції як Основного Закону в житті суспільства, то тоді проблеми визначення та реалізації соціальних функцій конституції логічно виходитимуть на перший план і становитимуть чи не основну частину наукового дослідження” . Таким чином, як нам видається, постановка проблеми про вплив конституції на розвиток соціальних відносин та їх регулювання становить невід’ємну частину розвитку сучасної науки конституційного права.

Актуальність висвітлення цієї тематики зумовлена тим, що наразі як серед науковців, так і серед політиків міцнішає переконання, що транзитивні процеси, які відбуваються в Україні, є значно більш складними ніж сукупність дій зі зміни форми правління, налагодження нових зв’язків в системі органів державної влади, формування нових державно-політичних інститутів тощо. Насправді, становлення демократії в Україні є універсальним процесом, що стосується як держави та органів державної влади, так і суспільства в цілому. Більше того, на наше глибоке переконання, буде цілком виправданим твердити, що саме від успішності змін на рівні суспільних відносин (це формування нової демократичної правової та політичної культури, розвиток громадянського інститутів суспільства, підвищення рівня життя та життєвих стандартів громадян України тощо) залежить і те, наскільки реальною буде та демократія й ті демократичні ідеали, які проголошені на рівні вищих нормативно-правових актів країни. Як відомо, соціальні відносини є чи не найважливішою складовою суспільних відносин. Тому вирішення проблеми постання України як демократичної держави безпосередньо залежить від того, наскільки ефективно здійснюватиметься конституційне регулювання соціальних відносин, наскільки захищеними та забезпеченими будуть ті конституційні принципи і норми, які наразі визначають основи соціальних відносин в Україні. Разом з тим, на нашу думку, наголошуючи на актуальності дослідження конституційних основ розвитку та регулювання соціальних відносин в Україні, ми тим самим виходимо на ще одну важливу проблему конституційного права, яка пов’язана з науково-теоретичним та практично-юридичним осмисленням категорії соціальної держави, яка нарівні з поняттями “правова держава” та “демократична держава” закріплюється статтею 1 Конституції України (“Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”).

Отже, обґрунтувавши актуальність дослідження проблематики основ конституційного регулювання соціальних відносин в Україні, спробуємо визначити ті завдання, які виступають важливими кроками на шляху всебічного висвітлення цієї теми. Ними, на думку автора, є: а) визначити роль конституційної норми про соціальний характер Української держави на розвиток та регулювання соціальних відносин; б) визначити основні проблеми реалізації конституційної норми про соціальний характер держави в практиці регулювання соціальних відносин; в) охарактеризувати роль Конституції України через призму забезпечення принципів соціальної солідарності, соціального партнерства та соціальної безпеки громадян.

Загалом проблематика соціальної держави вже неодноразово піднімалась в роботах вітчизняних авторів. Тут доцільно згадати такі прізвища як: О. Скрипнюк, О. Панкевич, А. Сіленко, В. Бабкін, В. Якубенко, Ю. Бисага, В. Коляденко, Ю. Оборотов, В. Шаповал, В. Селіванов, Ю. Тодика, В. Тацій, В. Копєйчиков. Так само окремі аспекти тематики регулювання соціальних відносин ставали предметом наукової уваги в контексті аналізу соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина. Це цікаві дослідження О. Пушкіної, П. Рабіновича, А. Олійника, А. Колодія, Ж. Пустовіт, А. Ластовецького, Р. Гринюка, М. Гуренка та інших. Зокрема, як пише О. Пушкіна, “здійснюваний сьогодні в Україні державотворчий процес має не лише визначити чіткі межі державного втручання у сферу соціальних відносин, а й сформувати такий новий образ держави, який би позитивно сприяв якомога повнішій та всебічній реалізації тих прав людини, що окреслюються як позитивні, або точніше – як “права другого покоління” . Але, оскільки нас цікавлять не стільки соціальні (або соціально-економічні) права людини і громадянина і не соціальна держава як така, ми спробуємо спиратись на розвідки згаданих авторів тією мірою, наскільки вони є дотичними до теми нашого дослідження.

Цілком логічно, що кажучи про вплив Конституції України на розвиток і регулювання соціальних відносин, ми повинні першою чергою звернути увагу на ті норми-принципи, які закладають юридичні підвалини цього регулювання. Як вже було зазначено вище, вихідною нормою і одночасно базовим конституційним принципом, який закладає основу регулювання соціальних відносин є проголошення України соціальною державою. Принагідно зауважимо, що в конституційних актах пострадянських держав подібна норма міститься не тільки в Конституції України. Наприклад, в статті 1 Конституції Казахстану також вказується, що “Республіка Казахстан стверджує себе демократичною, світською, правовою і соціальною державою, вищими цінностями якої є людина, її життя, права та свободи”. Так само й в Конституції Вірменії стаття 1 має наступний юридичний вигляд: “Республіка Вірменія – суверенна, демократична, соціальна, правова держава”. Хоча чи не найбільш рельєфно цю норму відбито в Конституції Російської Федерації. Нагадаємо, що в ній визначенню змісту поняття “соціальна держава” по суті присвячено цілу статтю. Йдеться про статтю 7, в двох частинах якої вказується, що: а) РФ як соціальна держава спрямовує свою політику на створення умов, які забезпечують гідне життя та вільний розвиток людини; б) в РФ охороняється праця та здоров’я людей, встановлюється гарантований мінімальний розмір оплати праці, забезпечується державна підтримка сім’ї, материнства, батьківства та дитинства, інвалідів, громадян похилого віку, розвивається система соціальних служб, встановлюються державні пенсії та інші гарантії соціального захисту.

Про значимість факту конституційного проголошення України соціальною державою для розвитку соціальних відносин в Україні прямо пише О. Скрипнюк, який зазначає: “Держави, що отримують сьогодні назву “соціальні”, поряд з адміністративно-політичними методами, насамперед юридичними, все повніше використовують методи економічного, духовно-культурного, інформаційного, інтелектуального тощо стимулювання своїх громадян до правомірної поведінки, гідної життєдіяльності, виходячи зі своїх пріоритетів справедливого перерозподілу суспільних благ” . Цієї ж точки зору дотримується В. Селіванов, який вважає, що конституційне визначення України “соціальною державою” дає новий і потужний стимул для розвитку соціальної сутності держави, для створення належних умов стабільної життєдіяльності суспільства . Більше того, на думку згаданого дослідника, фіксація поняття “соціальна держава” в тексті Конституції України 1996 року фактично означало радикальну зміну соціальної значущості як конституційного права, так і юридичної науки в цілому .

Наскільки виправданим є подібне ставлення до норм статті 1 Конституції України (в частині її проголошення соціальною державою) як до правового фундаменту розвитку і регулювання соціальних відносин? Як нам видається, відповідь на це запитання лежить як в науково-теоретичній, так і в суто практичній площині забезпечення конституційних норм. Спробуємо піддати обидва зазначені аспекти послідовному аналізу.

Якщо ми розглядатимемо це питання в теоретичній площині, то тоді необхідно з’ясувати якою мірою властивості впливу на процес регулювання соціальних відносин (особливо коли це закріплюється відповідним конституційним приписом) можна експлікувати з загального теоретичного поняття соціальної держави? Не вдаючись до докладного визначення та класифікації всіх існуючих на сьогоднішній день підходів до характеристики цього поняття (в цьому сенсі, на нашу думку, достатньо послатися на монографію вже згадуваного нами вище О. Скрипнюка ), наведемо лише декілька дефініцій, які дозволяють надати обґрунтовану відповідь на це запитання.

Чи не найбільш широке й змістовне визначення соціальної держави пропонує О. Панкевич. Відповідно до цього способу розуміння сутності зазначеного поняття, соціальна держава являє собою таку держава, метою якої є створення всіх можливих умов для реалізації соціальних, економічних та культурних прав, для самостійного забезпечення ініціативною та соціально відповідальною особою необхідного рівня матеріального добробуту собі та членам своєї сім’ї, гарантує кожному прожитковий мінімум для гідного людини існування й сприяє зміцненню соціальної злагоди у суспільстві . На відміну від вищенаведеної дефініції, російська дослідниця Л. Морозова розбудовує своє тлумачення соціальної держави через виділення її семи невід’ємних властивостей. Ними є такі: а) високий рівень економічного розвитку країни; б) соціально орієнтована структура економіки; в) формування громадянського суспільства; г) розробка державою різноманітних соціальних програм та визначення першочерговості їх реалізації; д) утвердження таких цілей держави, які здатні забезпечити для кожного громадянина гідні умови життя, соціальний захист та рівні умови для самореалізації особистості; є) розвинене соціальне законодавство; ж) соціальна відповідальність держави по відношенню до своїх громадян . На думку О. Скакун найбільш адекватним та коректним визначенням соціальної держави слід вважати те, що характеризує її як “політичну організацію суспільства, в якій право зв’язує та підпорядковує собі державну владу, а основні права людини та її соціальна безпека складають зміст свободи”. При цьому термін “соціальна” означає, що держава бере на себе зобов’язання про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки за умови захисту та забезпечення економічних та соціальних прав людини .

Таким чином, конституційне визнання України соціальною державою фактично вносить суттєві корективи щодо умов формування принаймні двох типів соціальних відносин.

З одного боку – це відносини між державою та громадянином. В цьому сенсі держава бере на себе конституційне зобов’язання забезпечувати в межах наявних у неї засобів соціальні та економічні права громадян, гарантувати гідне життя кожному громадянинові, а також відповідний рівень соціальної захищеності та соціальної безпеки. До речі, ці конституційні зобов’язання держави підтверджуються формулюванням в розділі другому Конституції України ряду прав людини і громадянина в Україні, які мають забезпечуватись державою. Як приклад можна навести статтю 43 Конституції України (“Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується... Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом”), статтю 46 (“Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом”), статтю 48 (“Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло”), стаття 49 (“Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування”) тощо.

З іншого боку – це відносини між самими громадянами. В цьому сенсі слід зазначити, що втілення принципів соціальної держави (докладний аналіз змісту цих принципів представлено в дисертації В. Якубенка ) пов’язано з формуванням в соціальному середовищі специфічної атмосфери соціальної солідарності та взаємної допомоги. Тому не можна вважати випадковим, що в деяких сучасних конституціях навіть термінологічно фіксується таке поняття як “солідарність”, “соціальна справедливість” або “справедливе суспільство”. Скажімо, в статті 1 Конституції Португалії зазначається, що “Португалія – суверенна Республіка, що засновується на повазі людської особистості та на народному волевиявленні і яка ставить своєю метою побудову вільного, справедливого й солідарного суспільства”. В результаті чого на рівні відносин між окремими громадянами стверджується певний тип відносин, коли запорукою матеріального добробуту для кожної окремої особистості вважається матеріальний добробут (або принаймні достатній життєвий рівень) для всіх членів суспільства.

Отже, як бачимо, якщо ми розпочинатимемо наш шлях від науково-теоретичного визначення поняття соціальної держави (адже наразі ми виходимо з того очевидного й несумнівного факту, що це поняття увійшло до значної кількості сучасних конституцій і є складовою конституційного і суспільного ладу України), то тоді ми зможемо розбудувати послідовний зв’язок між фактом конституційного проголошення держави соціальною та формуванням характерної системи регулювання соціальних відносин, коли головними цінностями соціального життя стають солідарність, взаємна допомога, справедливість, подолання бідності, повага до гідності кожної особи незалежно від тих життєвих обставин в які вона може потрапити, державна допомога всім тим, хто її потребує, суспільна підтримка вразливих або мало захищених верств населення.

Причому варто мати на увазі, що кожна з названих цінностей не є звичайним гаслом, яке проголошується державою на рівні її конституції, а представляє комплекс чітких та послідовних дій в тому чи іншому конкретному напрямі. Так, наприклад, якщо йдеться про подолання бідності то цей процес, як засвідчує світовий досвід практичної реалізації цієї конституційної вимоги, тісно пов’язаний із переходом від використання дешевої праці до висококваліфікованої з належною оплатою через застосування таких мір як: удосконалення законодавства щодо порядку та критеріїв визначення мінімальної заробітної плати та законодавче забезпечення запровадження мінімальної погодинної заробітної плати як державного соціального стандарту; зменшення навантаження на фонд оплати праці шляхом перерозподілу між роботодавцями і працівниками платежів та зборів і розширення бази оподаткування; усунення диспропорцій у міжпосадових та міжгалузевих співвідношеннях оплати праці працівників бюджетної сфери, значне підвищення її розмірів; залучення необхідних інвестицій у виробництво та людський капітал; забезпечення захисту права працівників на своєчасне та у повному розмірі отримання заробітної плати, а також погашення заборгованості, що накопичилася; істотне зменшення питомої ваги населення, яке перебуває за межею бідності, та зміцнення позицій середнього класу. Теж саме стосується й інших вимог. Зокрема, вимога солідарності та соціальної безпеки передбачає здійснення мір в сфері реформування системи соціального захисту через посилення цільової спрямованості соціальних програм, поглиблення адресності державної соціальної допомоги, удосконалення міжбюджетних відносин, запровадження прогресивних технологій обслуговування малозабезпечених громадян, якісне і комплексне обслуговування громадян, забезпечення доступу малозабезпечених верств населення до соціальних послуг та уніфікація підходу при визначенні права на призначення всіх видів соціальної допомоги. Тісно пов’язаним з цим комплексом мір є дії в сфері забезпечення функціонування і розвитку системи соціального страхування. Щодо цього, то, як свідчить досвід розвинених демократичних соціально орієнтованих держав, зазначені дії пов’язані зі скасуванням неефективного адміністрування страхових фондів, зменшенням адміністративних видатків через створення єдиної системи збору та обліку внесків, підвищенням рівня страхових виплат без збільшення податкового навантаження на роботодавців та працівників, зменшенням навантаження на фонд оплати праці шляхом перерозподілу структури страхових внесків до фондів соціального страхування між роботодавцями та працівниками з одночасним підвищенням розміру заробітної плати, інформуванням населення про страхову діяльність та звітуванням перед громадськістю про доходи і видатки фондів соціального страхування.

Однак, якщо на теоретичному рівні ми маємо всі можливості для того, щоб розбудувати надійний зв’язок між конституційним визначенням України як соціальної держави та специфічним типом регулювання соціальних відносин, який ґрунтується на забезпеченні гідного рівня життя громадян та їх соціальної безпеки (зараз ми вживаємо поняття соціальна безпека в тому сенсі як його пропонують розуміти О. Скрипнюк та В. Тихий, які характеризують соціальну безпеку як “позитивно врегульований правовими нормами і реалізований на практиці стан, коли держава забезпечує наявними в її розпорядженні демократичними методами підтримання гідного рівня життя громадян та гарантує можливість задоволення основних потреб їх розвитку” ), то чи так само реалізується цей зв’язок на практиці?

Перший момент, на який звертає увагу в цьому контексті В. Тацій, пов’язаний з тим, що через конституційну невизначеність змісту соціальної держави посилання на цей принцип як на норму, що має пряму дію, в судовій практиці використовується надзвичайно рідко . Справді, одне тільки проголошення України соціальною державою, навіть у поєднанні з нормами статті 3 Конституції України (“Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”), ще не створює як такий механізм регулювання соціальних відносин. В цьому сенсі, не можна не погодитись з думкою тих науковців, які наголошують, що реальна регулятивна роль конституції в процесі формування і розвитку соціальних відносин полягає не тільки у встановленні цілого ряду норм-принципів, але й в закладанні міцних підвалин для розвитку відповідного законодавства, яке б дозволило практично реалізувати всі ті вимоги та цінності, що знайшли свого безпосереднього закріплення на рівні Конституції України.

Але, навіть зважаючи на певні (хоча правильніше сказати – чималі) проблеми, які об’єктивно виникають в Україні в сфері практичної реалізації принципів соціальної держави, ми все одно не можемо не погодитись з тим, що як в теоретичній площині, так і в сфері практичної діяльності держави та її органів влади, конституційне положення про соціальну сутність Української держави виступає однією з найбільш вагомих основ, які забезпечують розвиток та регулювання соціальних відносин в Україні. Утім, визнавши цей факт, маємо поставити наступне запитання: чи вичерпується вплив Конституції на регулювання соціальних відносин лише сферою дії тих норм, які закріплені в досліджених вище статтях Конституції України? На нашу думку, попри всю значимість конституційного проголошення України соціальною державою, ми повинні вказати ще на декілька важливих основоположних норм, які містяться в чинній Конституції України та мають істотний вплив на розвиток і регулювання соціальних відносин.

Ми маємо на увазі те, що чинна Конституція України закладає підвалини характерної для сучасної держави соціальної структуризації суспільства. Зокрема нею закріплюється існування загальної соціальної спільноти, якою є народ України (причому цей народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, як зазначено в статті 5 Конституції України), або ж точніше –¬ українська нація. В цьому сенсі маємо згадати статтю 11 Конституції України, яка прямо зазначає: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”. Звісно, що з точки зору етнічних, національних і культурних властивостей ми можемо виділити різні соціальні верстви та різні соціальні групи. Але, Українська держава, відповідно до чинної Конституції, гарантує всім цим соціальним верствам і групам рівні права і можливості для самореалізації. Більше того, в Конституції України цілковито відсутні норми, які б встановлювали будь-які положення, що розділяють народ або ж виділяють певні привілегійовані соціальні верстви. Щоправда, при цьому цілком обґрунтовано вказуються на окремі групи, які потребують особливого захисту з боку держави (інваліди, люди похилого віку, непрацездатні, сироти тощо). Такий захист виправданий тим, що суспільство в даному випадку виступає своєрідним контрибутором соціальної допомоги для тих, хто за певних обставин вимагає її більше за інших. Зазначена соціальна допомога з боку суспільства реалізується не в формі директивних наказів держави, а як результат суспільного консенсусу стосовно підвалин соціального розвитку країни, коли, виходячи з принципів соціальної солідарності та соціального партнерства, суспільство добровільно бере на себе зобов’язання дбати про соціальну безпеку всіх без винятку членів суспільства.

Отже, підсумовуючи результати проведеного нами в межах представленої статті дослідження, можемо сформулювати наступні висновки. По-перше, виступаючи Основним Законом, що визначає основи державного і суспільного ладу, Конституція України має істотний вплив на розвиток та регулювання соціальних відносин. В цьому сенсі закріплені в конституції норми закладають в основу соціального розвитку країни фундаментальні для сучасного конституціоналізму принципи суспільної солідарності та справедливості, соціального партнерства, забезпечення гідного рівня існування для всіх громадян. При цьому Конституція України доволі чітко фіксує таку модель розбудови соціальних відносин, коли загальнодержавні інтереси органічно поєднуються з індивідуальними інтересами та потребами громадян, коли в суспільстві на соціальному рівні діє принцип відповідно якого запорукою добробуту та соціальної безпеки кожного є добробут та соціальна безпека всіх. Більше того, Конституція України не припускає можливості будь-якої регіональної соціальної стратифікації, коли одним регіонам країни необґрунтовано надаються більші соціальні преференції, ніж іншим. Водночас, покладені Конституцією України на державу зобов’язання із захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина (наразі ми ведемо мову виключно пор групу соціальних прав) робить її активним учасником соціальних відносин, коли через необхідні державно-владні повноваження органи державної влади реалізують цілеспрямовану й активну соціальну політику покликану гарантувати гідний рівень життя, освіти, охорони здоров’я тощо. По-друге, закладена в статті 1 Конституції України норма, яка проголошує нашу країну соціальною державою передбачає певну модель взаємостосунків між державою та громадянином, коли держава бере на себе зобов’язання рівною мірою гарантувати та забезпечувати права людини першого і другого покоління. Наразі ця модель ще доволі складно реалізується в Україні, що зумовлено як об’єктивними причинами матеріально-економічного характеру, так і відсутністю відповідної законодавчої бази, яка б забезпечила безпосередню дію передбачених Конституцією механізмів регулювання соціальних відносин.

Звісно, що в цій статті ми торкнулися лише найбільш загальних проблем конституційних основ розвитку та регулювання соціальних відносин. На наше переконання, ця тема є однією з домінантних для сучасного етапу конституційного розвитку України, оскільки майбуття нашої держави безпосередньо залежить від того, яким саме чином розвиватимуться соціальні відносини і чи займатиме Конституція України в процесі їх регулювання та розвитку належне їй місце.

1. Оніщенко Н. М. Правова система: проблеми теорії. – К., 2002. – С.207-224.
2. Француз А. Й. Конституційно-правові основи демократичного розвитку політичної системи сучасної України: концептуальний та нормативний аналіз. – К., 2006. – С.111-195.
3. Лившиц Р. З. О легитимности закона // Теория права: новые идеи. – М., 1995. – Вып.4. – С.21.
4. Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К., 1999. – С.91.
5. Скрипнюк О. В. Конституція України та її функції: проблеми теорії та практики реалізації. – К., 2005. – С.97.
6. Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення. – К., 2006. – С.190.
7. Скрипнюк О. В. Проблеми соціальної держави в контексті концепції “державного мінімалізму” // Право України. – 2000. – №11. – С.17.
8. Селіванов В. М. Право і влад суверенної України: методологічні аспекти. – К., 2002. – С.264.
9. Селіванов В. М. Демократична трансформація українських суспільних відносин – стратегічний історичний напрям розвитку України // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2006. – Вип.17. – С.16.
10. Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики. – К., 2000. – С.47-80.
11. Панкевич О. З. Соціальна держава: до загальнотеоретичної характеристики // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – №2-3(28-29). – С.33.
12. Морозова Л. А. Теория государства и права. – М., 2005. – С.417-418.
13. Скакун О. Ф. Теория государства и права. – Харьков, 2000. – С.150.
14. Якубенко В. М. Принципи соціальної держави: Стан і перспективи їх реалізації в Україні: Автореф. дис. ... канд.. юрид. наук: 12.00.01 / Національна академія внутр. справ України. – К., 2005.
15. Скрипнюк О., Тихий В. Соціальна держава і проблеми забезпечення соціальної безпеки // Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – №2. – С.45.
16. Конституція України: Науково-практичний коментар / Ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой. – Харків, 2003. – С.13.