Теоретичні проблеми процесу внесення змін до конституцій

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович

Виступаючи основою та невід’ємною частиною системи законодавства тієї чи іншої конкретної країни конституція, так само як і будь-який закон, постає як об’єкт впливу з боку різноманітних суспільних відносин та інститутів, які мають властивість змінюватись та розвиватись. В цьому сенсі ще з зародженням класичних ідей конституціоналізму завжди визнавалась ідея необхідності перегляду конституцій та їх певної корекції, яка може відбуватись чи то шляхом їх повної зміни (в такому випадку ми стикаємося з фактом прийняття нової конституції) чи шляхом внесення в них ряду поправок. В сучасних умовах державного та політичного розвитку України ця проблема, на думку автора, не тільки не втратила своєї значущості й актуальності, а навпаки – тільки набула нових стимулів, що спонукають дослідника звертатись до більш докладного аналізу зазначених питань науки конституційного права. Для того, щоб підтвердити щойно висловлену думку, спробуємо вказати на основні причини, які вводять зазначену тему до кола одних з найбільш важливих та актуальних проблем сучасної вітчизняної юридичної науки.

Перша з них полягає в тому, що в процесі формування стійких конституційних традицій в новітній історії українського права як суспільство в цілому, так і держава, зіткнулись з питанням про те, в який спосіб запропоновані на початку державотворчого шляху моделі організації державної влади можуть бути адаптовані до нових правових, політичних, економічних, соціальних та культурно-національних реалій. Звісно, що загальновизнаним та широко практикованим в Україні способом зазначеної корекції виступає постійне внесення змін та поправок до чинного законодавства, до діючих законів й інших нормативно-правових актів. Однак, як засвідчила практика, в цілому ряді випадків подібні зміни потенційно можуть виходити за межі чинних законів та зачіпати ту сферу, яка окреслюється як найвищий конституційний рівень.

Тобто йдеться про Конституцію України й ті норми, які в ній закріплено. При цьому, враховуючи компромісний шлях прийняття Конституції України 1996 року, коли дуже часто політикам приходилось шукати вихід з чисельних “глухих кутів” , немає нічого дивного в тому, що закладені в ній положення виявили свою ефективність лише для певного періоду суспільно-політичного і правового розвитку України. Зокрема, як зазначає В. Журавський, керуючись ідеєю необхідності прискорення соціальних та економічних реформ в Конституцію України було закладено модель сильної президентської влади, яка формально не належачи до виконавчої гілки державної влади, тим не менш мала надзвичайно широкі та впливові повноваження в цій сфері . Таким чином об’єктивні потреби конституційних змін, які далися в знаки практично з кінця 90 років минулого століття, вимагали і досить вимагають чіткої відповіді з боку науки конституційного права про те, в який спосіб та яким чином подібні зміни можуть і повинні відбуватись. Принагідно хотілося б зауважити, що ми абсолютно незгодні з думкою тих дослідників, які обґрунтовують тезу про поступове зменшення значущості конституційного права та звуження сфери позитивної правової діяльності держави. В цьому сенсі ми цілком погоджуємося з тезою П. Рабіновича, який пише, що усезагальнена здійсненність тих можливостей людини, які відображаються поняттям “право”, не може бути забезпечена без позитивної діяльності держави, без юридичного інструментарію – насамперед без конституції та закону . Тому питання, що виникають в межах конституційного права, по суті, виявляються загально значимими, адже вони за самою своєю природою зачіпають і державу, і суспільство, і кожного конкретного громадянина з його правами, свободами та обов’язками.

По-друге, нинішні реалії конституційного розвитку України після 2004 року у поєднанні з триваючими суперечками стосовно правомочності та відповідності конституційній процедурі внесених змін, також змушують нас значно ретельніше та серйозніше підійти до питань процесуальної зміни конституцій. До того ж, явний брак системності поглядів щодо загального правового прогресу України (про що абсолютно обґрунтовано пише В. Селіванов ) значно посилює потребу в адекватній юридичній оцінці того, що мало місце в Україні. Адже насправді мова ведеться не просто про якесь одноразове політичне рішення, а про стратегічний напрям розвитку всієї держави та всього суспільства в цілому. В цьому сенсі ми повинні мати чітке уявлення не лише про процедуру внесення змін і доповнень до Конституції України, але й про те, яким є міжнародний правовий досвід в цій сфері. До того ж саме через докладний аналіз досвіду інших країн ми можемо приблизно прогнозувати й те, які можливі наслідки (наразі ми ведемо мову суто про конституційну площину, а не про політичну) матиме реалізація конституційної реформи в тій формі, як вона запроваджувалась та приймалась.

І нарешті, по-третє, проблема внесення змін та доповнень до конституції є надзвичайно важливою в суто теоретичному плані, оскільки досі ми стикаємося з доволі відмінними точками зору та з різними моделями процедурної інтерпретації процесу конституційних змін. В результаті чого виникає цілком обґрунтоване питання щодо розробки певної системи універсальних процедурних принців та механізмів внесення змін і доповнень до конституції.

Отже, визначивши предметом нашого дослідження в межах даної статті теоретичні проблеми та процедурну специфіку внесення змін до конституції, окреслимо ті основні завдання, які, на нашу думку, дозволяють розкрити зазначену тему. Ними є такі: а) проаналізувати специфіку процедури внесення змін до конституцій, як вона сформувалась в конституційній практиці різних держав; б) охарактеризувати основні процедурні стадії та елементи процесу перегляду конституції, як він тлумачиться Конституцією України; в) охарактеризувати зміст такого поняття як “межі конституційного перегляду”.

За звичай в переважній кількості науково-теоретичних досліджень в галузі конституційного права, де аналізуються процедурні питання внесення змін до конституції проводиться чітке розмежування між двома типами конституцій: гнучкими та жорсткими. Зрозуміло, що в першому випадку процес зміни конституції (або тих законів, які входять до складу того, що може бути описано поняттям конституції) відбувається в звичайному режимі законодавчих змін відповідно до існуючих загальних процедур розгляду, прийняття, зміни або скасування законів . Тому в межах нашої статті нас цікавитимуть насамперед всі ті випадки, коли ми маємо справу з, так званими, “жорсткими конституціями”. Причому, від самого початку слід наголосити, що кажучи про “жорсткість конституцій” останнім часом навіть вживається таке поняття як “абсолютна жорсткість”, або ж “межа конституційного перегляду”. Йдеться про дедалі більш широко розповсюджувану в сучасному конституціоналізмі практику, коли в тексті конституції накладаються імперативні обмеження на ревізію тих чи інших конституційних норм. Російський дослідник В. Чирікін навіть вважає, що існування таких обмежень є характерною властивістю практично всіх без виключення “нових конституцій” .

Як приклад можна навести Конституцію Румунії, де стаття 148 вказує не просто на окремі положення, що не підлягають перегляду, а на цілі розділі Конституції, в які не можуть вноситися зміни. Нагадаємо, що формально-юридично це положення закріплюється в наступний спосіб: “Положення цієї Конституції, які стосуються національного, незалежного, єдиного та неподільного характеру румунської держави, республіканської форми правління, територіальної цілісності, незалежності юстиції, політичного плюралізму та офіційної мови не можуть виступати предметом перегляду” . До того ж цією ж самою статтею накладається ще одна принципова заборона конституційної ревізії, якщо такі зміни матимуть своїм результатом скасування чи обмеження прав та свобод громадян або їх гарантій. Так само можна згадати й Конституцію Греції, частина 1 статті 110 якої вказує, що положення Конституції можуть піддаватись перегляду за винятком тих, які визначають основу та форму державного ладу країни як президентської парламентської республіки, а також положень пункту 1 статті 2, пунктів 1, 4 та 7 статті 4, пунктів 1 та 3 статті 5, пункту 1 статті 13 та статті 26. Водночас в цій конституції передбачена й одна надзвичайно цікава імперативна процесуальна норма, яка забороняє будь-який перегляд конституції (незалежно від того, що саме є предметом перегляду) у всіх тих випадках, коли з моменту попереднього перегляду не пройшло п’ятирічного терміну. Не є в цьому сенсі виключенням і Конституція України, стаття 157 якої чітко вказує, що Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Подібно до Конституції України межі конституційного перегляду встановлюються й іншими конституціями пострадянських держав. Скажімо, статтею 155 Конституції Азербайджану забороняється внесення змін в статті 1, 2, 6, 7, 8 та 21 Конституції. В Конституції Вірменії заборонено вносити зміни до статей 1, 2 та 144. А стаття 142 Конституції Молдови (яка, до речі, має назву “Межі перегляду”) містить чіткий припис: “Не припускається перегляд Конституції, наслідком якого є скасування основних прав і свобод громадян або їх гарантій”. Також не можна обійти увагою Конституцію Російської Федерації, стаття 135 якої встановлює, що положення глав 1, 2 та ( Конституції РФ не можуть бути переглянуті Федеральними Зборами. Якщо ж трапиться так, що пропозиція про перегляд положень зазначених глав буде підтримано 3/5 голосів від загальної кількості членів Ради Федерації та депутатів Державної Думи, то тоді мають бути скликаними Конституційні Збори, чиє рішення (в разі, якщо ці зміни будуть підтримані), в свою чергу, виноситься на всенародне голосування.

Отже, як бачимо, кажучи про зміни до конституції необхідно від самого початку мати на увазі, що наразі об’єктивно існують доволі чітко визначені межі конституційного перегляду, які не можуть бути порушені, а у випадку їх порушення сам цей факт може бути оскарженим завдяки інститутам конституційної юстиції. В цьому сенсі можна згадати Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про вибори народних депутатів України” (справа про вибори народних депутатів України) від 26 лютого 1998 року, в якому було визнано такими, що не відповідають Конституції України, такі положення Закону України “Про вибори народних депутатів України” від 24 вересня 1997 року, за якими обмежувалось здійснення виборчих прав громадянами України . Зокрема йшлося про неприпустимість зупинення виборчого права для осіб, які за вироком суду перебувають в місцях позбавлення волі, а також внесення норми, за якою військовослужбовці Збройних Сил, Національної гвардії, Прикордонних військ, Управління державної охорони, військ Цивільної оборони, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, крім тих осіб, які проходять строкову військову або альтернативну (невійськову) службу, особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України, судді і прокурори, а також державні службовці можуть бути зареєстровані кандидатами в депутати, якщо на момент реєстрації вони подадуть до окружної виборчої комісії особисте зобов’язання про припинення виконання службових повноважень на період виборчої кампанії. Так само у своєму Рішенні у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України” при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року” (справа про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України”) від 24 грудня 2004 року Конституційний Суд України вказав, що прийняття норм щодо процедури голосування виборців за межами виборчих дільниць по суті змінює норму статті 24 Конституції України, яка передбачає рівність всіх громадян в своїх правах та обов’язках перед законом.

Утім, у всіх тих випадках, коли внесення змін до конституції все ж таки необхідно і не порушує меж конституційного перегляду, в сучасній конституційній практиці вироблено декілька способів їх легітимації. Так, скажімо, доволі розповсюдженим способом підтвердження внесення змін до конституції є процедура всенародного голосування щодо підтримки чи не підтримки зазначених змін. Наприклад в статті 152 Конституції Азербайджану зазначено: “Зміни в тексті Конституції Азербайджанської Республіки приймаються лише шляхом референдуму”. В статті 111 Конституції Вірменії вказується: “Конституція приймається або в неї вносяться зміни шляхом референдуму”. Щоправда, кажучи про процес народного волевиявлення як засіб підтвердження необхідності конституційних змін, слід звернути увагу на ту специфічну ситуацію, яка склалась в Україні у 2000 році. Зараз ми маємо на увазі проведення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року. На думку В. Погорілка та В. Федоренка, цей референдум як за суттю, так і за змістом мав саме імперативний, а не консультативний характер (адже проведення консультативного референдуму взагалі не передбачена чинною Конституцією України) .

Нагадаємо, що від самого початку на референдум було винесено шість запитань, кожне з яких мало безпосереднє відношення до Конституції України і передбачало (у разі підтримання такої ініціативи громадянами України) запровадження відповідних змін на конституційному рівні. Ці запитання виглядали наступним чином: 1) “Чи висловлюєтеся Ви за недовіру Верховній Раді України XIV скликання і внесення у зв’язку з цим доповнення до частини другої статті 90 Конституції України такого змісту: “а також у разі висловлення недовіри Верховній Раді України на всеукраїнському референдумі, що дає підстави Президентові України для розпуску Верховної Ради України?”; 2) “Чи підтримуєте Ви пропозиції про доповнення статті 90 Конституції України новою третьою частиною такого змісту: “Президент України може також достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо Верховна Рада України протягом одного місяця не змогла сформувати постійно діючу парламентську більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів України Державного бюджету України”, яка б установлювала додаткові підстави для розпуску Президентом України Верховної Ради України, та відповідне доповнення пункту 8 частини першої статті 106 Конституції України словами: “та в інших випадках, передбачених Конституцією України ?”; 3) “Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і вилученням у зв’язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України: “Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані?”; 4) “Чи згодні Ви із зменшенням загальної кількості народних депутатів України з 450 до 300 і пов’язаною з цим заміною у частині першій статті 76 Конституції України слів “чотириста п’ятдесят” на слово “триста”, а також внесенням відповідних змін до виборчого законодавства?”; 5) “Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації, та внесення відповідних змін до Конституції України і виборчого законодавства?”; 6) “Чи згодні Ви з тим, що Конституція України має прийматися всеукраїнським референдумом?”. Утім, Указ Президента України про проведення цього референдуму було оскаржено в Конституційному Суді України. Причому у поданні народних депутатів вказувались наступні підстави вважати зазначений указ неконституційним: а) всеукраїнським референдумом за народною ініціативою безпосередньо не можуть вноситися зміни до Конституції України, оскільки це суперечить її розділу XIII “Внесення змін до Конституції України”; б) Конституція України не містить положень про консультативні референдуми, але в пунктах 5, 6 статті 2 Указу сформульовані питання, які становлять предмет консультативного референдуму, тоді як положення пунктів 1, 2, 3, 4 цієї ж статті є предметом зобов’язального (імперативного) референдуму; в) питання, які згідно з Указом мають бути включені до бюлетенів, не відповідають вимогам щодо проведення референдумів, оскільки деякі з них охоплюють два і більше самостійних питань, що істотно може вплинути на вільне волевиявлення громадян під час голосування.

Крапку в цій суперечці було поставлено Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 103 і 108 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України “Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою” (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою) від 27 березня 2000 року , яким було визнано такими, що відповідають Конституції України, положення статті 1, пунктів 2, 3, 4, 5 статті 2, статей 3, 4, 5, 6, 7 Указу Президента України “Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою” від 15 січня 2000 року №65/2000. Також в Рішенні Конституційного Суду України вказувалось, що схвалені всеукраїнським референдумом за народною ініціативою питання, викладені в пунктах 2, 3, 4, 5 статті 2 Указу Президента України “Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною Ініціативою”, є обов’язковими для розгляду і прийняття рішень у порядку, визначеному Конституцією України, зокрема її розділом XIII “Внесення змін до Конституції України”, та законами України. Як відомо, за результатами проведеного референдуму, громадяни висловили свою підтримку всім ініціативам щодо внесення змін до Конституції України. Але попри зафіксовані Центральною виборчою комісією результати референдуму та Рішення Конституційного Суду України, цей референдум практично не мав жодних правових наслідків, оскільки самі ці результати так і не були імплементованими. Зараз ми не беремося аналізувати чому так сталося. Це, як нам вбачається, є радше завданням політиків й політологів, ніж фахівців в галузі конституційного права. Однак подібне ставлення до результатів всенародного волевиявлення на рівні вищих органів державної влади (ми маємо на увазі насамперед тодішні парламент та президента) утворило доволі небезпечний прецедент в конституційній історії України, який поставив під сумнів як існуючі в Україні процедури внесення змін і доповнень до конституції, так і саму ідею установчої зміни конституції. Адже, як справедливо вказує В. Маклаков, у всіх тих випадках коли внесення змін до конституції підтверджується народним суверенітетом, ці зміни слід вважати необхідними . Таким чином, як бачимо, намагання провести конституційну реформу в Україні через інститут всенародного референдуму на самому початку ХХІ століття не мало успіху за двох основних причин. З одного боку, через відсутність конкретних зобов’язуючих механізмів, які б змусили парламент імплементувати результати референдуму, а, з іншого – через відсутність політичної волі та намагання використовувати конституцію як елемент боротьби політичних еліт.

Разом з тим, звертаючись до конституційної історії новітнього часу, не можна не згадати події початку грудня 2004 року, коли Конституція України все ж таки зазнала серйозних змін, що були пов’язані в першу чергу зі зміною форми правління та перерозподілом владних повноважень в системі “президент – уряд – парламент”.

При цьому ми не можемо погодитись з думкою тих дослідників, які не вважають зазначені зміни достатньо серйозними. Нагадаємо, що відповідно до Закону України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року в новій редакції було викладено 15 статей (це статті 76, 78, 81-83, 85, 87, 89, 90, 93, 98, 112-115 Конституції України), тоді як в інші статті були внесені часткові зміни і доповнення. Наприклад, частину першу статті 77 було викладено в такій редакції: “Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю останнього місяця п’ятого року повноважень Верховної Ради України”, частину першу статті 122 було змінено в наступний спосіб: “Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду та звільняється з посади за згодою Верховної Ради України Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади”, і т.д.. Що ж до доповнень, то тут можна згадати статтю 116, яку було доповнено двома пунктами 9-1 і 9-2 такого змісту: “9-1) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади”; “9-2) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України”.

Зараз ми не беремо до уваги той спосіб, в який цей закон було прийнято, оскільки в цьому сенсі радше слід дочекатись рішення Конституційного Суду України (в разі якщо що нього надійде відповідне подання). Однак серйозною проблемою, з якою зіштовхнулось суспільство стало, на нашу думку те, що громадяни виявились практично повністю відірваними від процесу конституційних змін, адже насправді весь час протягом 2002 – 2004 років можливість конституційної реформи сприймалась в суспільстві не стільки через призму вдосконалення державного механізму (надарма вище нами було згадано референдум 2000 року, на який, як відомо, не було винесено питання про перехід до нової форми правління, що могло б дати бодай приблизне уявлення про сприйняття громадськістю цієї надзвичайно важливою зміни на рівну державного ладу країни), скільки як один з аргументів в боротьбі за владу різних політичних еліт. Саме тому, вже на початку 2006 року можна було почути неодноразові апеляції до суспільної думки як прибічників конституційної реформи, так і її палких супротивників. Нагадаємо, що навіть в 2000 році, перед тим як проводити вже згадуваний нами референдум в засобах масової інформації на загальносуспільному рівні було організовано доволі потужну інформаційну кампанію, яка давала можливість громадянам не тільки артикулювати та сформувати своє власне ставлення до питань, що виносились на референдум, але й більш-менш чітко з’ясувати для себе, які саме перспективи очікуватимуть на Україну у разі внесення тих чи інших змін до Конституції. На відміну від цього, зміна Конституції у 2004 році постала як ситуативний спосіб розв’язання політичної кризи. На жаль, саме в такий спосіб ці зміни і були прийняті в суспільстві. Безпосередньо про це засвідчують і результати соціологічних опитувань, що проводились наприкінці 2005 року та в середині 2006 року. Причому, варто зауважити, що за цей період (коли вже пройшли вибори до Верховної Ради України, було сформовано парламентську більшість та уряд) ставлення до конституційних змін на рівні громадської думки практично жодним чином не трансформувалось і такий же відсоток респондентів, як і в 2005 році, вказали на те, що ці зміни були непідготовленими і у громадян бракувало інформації про них.

Отже, підбиваючи підсумки проведеному дослідженню, можемо зазначити наступне. По-перше, процес внесення змін до конституції (чи то шляхом зміни її окремих статей чи то шляхом прийняття нової конституції) складає невід’ємну частину загальносуспільного розвитку будь-якої країни. Утім, на відміну від інших законодавчих актів, конституція постає як значно більш стабільний нормативно-правовий акт, оскільки в ній містяться основи суспільного та конституційного ладу, які не повинні піддаватись ревізії чи перегляду. В багатьох сучасних конституціях ці основоположні засади формують інститут “меж конституційного перегляду”, який дозволяє одночасно адаптувати конституцію до суспільних змін, але при збереженні її високого рівня стабільності. По-друге, процес внесення змін до Конституції України в новітню добу її державтворення носить складний і суперечливий характер. В цьому сенсі ми маємо вказати не тільки на чисельні питання, що виникають в контексті внесення змін до Конституції України 2004 року, але й референдум 2000 року, результати якого так і не були імплементовані. По-третє, важливою проблемою, пов’язаною із внесенням змін до конституції є підготовка суспільної думки та широких кіл громадськості до цього. Адже у разі якщо необхідність внесення цих змін не усвідомлюється громадянами як об’єктивна потреба державного розвитку, то й самі ці зміни сприйматимуться як елемент політичної боротьби, а не органічна складова загальносуспільного конституційно-правового розвитку.

--------------------------

Бандурка О. М., Греченко В. А. Влада в Україні на зламі другого і третього тисячоліть. – Харків, 2000. – С.120.
Журавський В. С. Становлення і розвиток українського парламентаризму (теоретичні та організаційно-правові проблеми). – К., 2002. – С.101-102.
Рабінович П. Верховенство права в інтерпретації Страсбурзького суду та конституційного Суду України // Вісник Конституційного суду України. – 2006. – №1. – С.41.
Селіванов В. До проблеми методологічного забезпечення теоретичного аналізу державотворення і правотворення // Право України. – 2006. – №4. – С.27.
Хабриева Т. Я., Чиркин В. Е. Теория современной конституции. – М., 2005. – С.95-96.
Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран. – М., 2001. – С.44.
Конституции государств Европы: В 3 т. / Под общ. ред. Л. А. Окунькова. – М., 2001. – Т.3. – С.91-92.
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про вибори народних депутатів України” (справа про вибори народних депутатів України) від 26.02.1998 р. // Вісник Конституційного Суду України. – 1998. – №2. – С.8-12.
Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Референдуми в Україні: історія та сучасність. – К., 2000. – С.153.
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 103 і 108 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України “Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою” (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою) від 27.03.2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – №30. – Ст.1285.
Маклаков В. В. Конституционное право зарубежных стран. Общая часть. – М., 2006. – С.95.