Проблема стабільності Конституції в аспекті суспільних трансформацій

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович

Якщо ще кілька років тому конституційна реформа в Україні розглядалась не стільки як певна політико-правова реальність, скільки як вірогідна перспектива, що реалізовуватиметься в залежності від політичної волі вищого державного керівництва , то сьогодні ми вже об’єктивно маємо як оновлену Конституцію, так і нові відносини в системі державної влади, які випливають з тих змін, що були внесені Законом України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року. Не вдаючись до безпосередніх оцінок всього того, що трапилось в системі організації державної влади (в цьому плані ми цілком погоджуємося з тезою про те, що “складність аналізу конституційної реформи в Україні зумовлюється тим, що дослідник знаходиться у центрі, так би мовити, у вирі подій, які відбуваються навколо неї, і є одним з об’єктів політичних інтересів тих сил, які беруть участь у здійсненні реформи” ), зауважимо виключно на тому, що зазначені конституційні зміни актуалізували цілий ряд надзвичайно складних та важливих проблем суто теоретичного характеру, які повинні досліджуватись наукою конституційного права.

Однією з таких загальних теоретичних проблем, на думку автора, виступає питання стабільності Конституції, а також співвідношення цієї вимоги з об’єктивними змінами суспільних відносин. Справді, як пише В. Селіванов, “та модель влади, яка була закріплена в Конституції України, засвідчила, що вона є неефективною для сучасного стану незалежної України, потребує певної зміни, орієнтованої передусім на людину як системоутворюючий чинник українського суспільства” . Утім, як продемонстрував, досвід останнього часу, гранично важливо, щоб конституційні зміни були спрямовані на посилення захисту прав людини і громадянина (в цьому сенсі доволі часто застосовується поняття підвищення ефективності охорони та захисту прав людини в процесі конституційного розвитку ), на оптимізацію функціонування державного механізму, щоб ці зміни диктувались саме суспільним інтересом, а не партійними уявленнями про те, якою повинна бути Конституція, щоб залишатись при владі якомога довше. При цьому актуальність дослідження цієї теми зумовлюється навіть пропозиціями щодо створення конституційної комісії з її вдосконалення, і тим більше не тим, що сьогодні активно дискутуються питання відміни конституційної реформи, її ревізії, “вдосконалення”, “урізання” тощо. А тим, що зазначені процеси в сфері правового життя нашої країни дають нам змогу знову подивитись під новим кутом зору на ті проблеми, які вже, здавалося б, вже є цілком розв’язаними. Водночас, хотілося б спеціально зауважити, що проблема стабільності Конституції жодним чином не повинна інтерпретуватись як вузьке чи спеціальне питання теорії конституційного права. Адже, насправді, вона тісно переплетена з рядом фундаментальних для конституційного права питань, як то: роль та значення Конституції в регулюванні суспільних відносин, співвідношення принципу верховенства Конституції та доцільності суспільно-політичних змін, характер взаємодії права та життя, специфіка конституційних норм, функціонування Конституції в суспільному середовищі тощо.

Отже, зважаючи на актуальність та своєчасність дослідження проблеми стабільності Конституції, і формулюючи основні завдання, ми можемо окреслити їх наступним чином: а) визначити специфіку Конституції порівняно з іншими законодавчими актами; б) проаналізувати методологічні підходи до визначення поняття стабільності Конституції; в) запропонувати окремі шляхи розв’язання проблеми узгодження вимог стабільності по відношенню до Конституції з об’єктивною потребою розвитку права як регулятора змінюваних суспільних відносин.

Традиційно (навіть в межах класичного “позитивного” способу тлумачення права) в науці конституційного права Конституція наділяється рядом специфічних властивостей, які виділяють її з-поміж інших законодавчих та нормативно-правових актів. В цьому сенсі, для того щоб підкреслити специфічний статус Конституції, її часто називають “Основним Законом”, “законом законів”, “найвищим законом”, “колискою законів” тощо. Ця специфіка конституцій майже завжди фіксується й на рівні науково-теоретичних дефініцій. Так, наприклад, Г. Андрєєва характеризує Конституцію як “закон, що має найвищу юридичну силу, який приймається та змінюється в особливому порівняно з усіма іншими законами порядку” . Для іншого російського дослідника А. Автономова Конституція – це основний юридичний закон, націлений на регулювання життєдіяльності суспільства і держави . Серед вітчизняних фахівців варто згадати визначення О. Фрицького, який пише, що “Конституція (Основний Закон держави або система правових актів) – це нормативно-правовий акт, що має юридичні властивості за допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його імені, закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського суспільства, які охороняються державою, утверджують основні засади устрою суспільства і держави, визначають суб’єктів влади, а також механізм її організації і здійснення” . Також не можна обійти увагою й дефініцію В. Шаповала, відповідно якої Конституція постає як “єдиний нормативний акт вищої юридичної сили (іноді кілька таких актів), що регламентує окремі сторони економічної і політичної організації суспільства, встановлює засади державного ладу і визначає основи правового статус особи” . Тобто, як бачимо, попри наявні відмінності теоретико-методологічних підходів різних авторів, ми можемо цілком виправдано назвати низку специфічних властивостей, які виділяють конституції з-поміж інших нормативно-правових актів. До таких властивостей можуть бути віднесені наступні: а) найвищий рівень легітимації Конституції; б) максимально широка сфера предмету конституційного регулювання; в) найвища юридична сила Конституції; г) особливий порядок її прийняття; д) наявність спеціальних форм та інститутів її охорони.

Водночас в своїй сукупності ці властивості Конституції дозволяють сформувати певне теоретичне уявлення щодо її стабільності. Дійсно, спеціальний порядок внесення змін і доповнень до Конституції дозволяє описати її як “більш стабільний” та “більш захищений від змін” нормативно-правовий акт порівняно з будь-яким іншим актом національного законодавства. Так само визнання джерелом Конституції “народної волі”, а її основним легітиматором народу передбачає, що це волевстановлення може бути змінено тільки самим же народом. Отже, порівняно з будь-якими іншими законами, Конституції є більш стабільними, оскільки всенародне конституційне волевиявлення є доволі рідким в суспільно-правовій практиці явищем.
Зрозуміло, що зазначене специфічне становище Конституції робить її своєрідним центром та основою розвитку всієї системи законодавства тієї чи іншої країни. Саме тому в країнах, де існує писана Конституція, вона завжди розглядається як предмет особливого захисту від будь-яких посягань чи то з боку громадян (їх об’єднань) чи держави та її органів влади.

В цьому плані, як цілком справедливо пише О. Нонко, Конституція постає як своєрідне ядро національного законодавства і одночасно гарант його стабільності . В результаті чого ми фактично отримуємо ще одну додаткову і надзвичайно важливу підвалину для обґрунтування специфічної “стабілізаційної” ролі Конституції. Ми маємо на увазі те, що якщо традиційно ідея місця і ролі Конституції виводиться в першу чергу з поняття “верховенства права”, то в даному випадку ми йдемо не від апріорних правових понять (саме таким є поняття “верховенство права”), а від емпірично-правового матеріалу чи від системи діючого законодавства. Адже, для того, щоб законодавство являло собою систему, а не просто купу різноманітних та різновекторних нормативно-правових актів, воно з необхідністю повинно мати стабільну основу, на рівні якої були б закріплені найважливіші норми та принципи, які характеризують базові ознаки суспільно-правового життя в цілому.

Таким чином, описавши основні тенденції в тлумаченні ролі Конституції в процесі розвитку правової системи та суспільних відносин, спробуємо піддати більш ретельному аналізу ті теоретико-методологічні підходи, які вироблено наукою конституційного права у визначенні науково-теоретичного сенсу поняття “стабільності Конституції”. Наразі можна зазначити декілька підходів до наукового тлумачення поняття стабільності Конституції. Так, наприклад, Н. Мяловицька вказує, що стабільність Конституції дістає вияв у непорушності її положень, у забезпеченні високого ступеня стійкості щодо впливу політичних сил, які змінюють одна одну приходячи до влади . В цьому сенсі наголос робиться принаймні на двох основних моментах.

З одного боку, йдеться про існування спеціальної процедури, передбаченої чи самою Конституцією чи окремим законом, яка дозволяє вносити зміни до Конституції, дотримання якої є обов’язковим і не може реалізовуватись у “зміненому” чи “укороченому” варіанті. Наразі в чинному законодавстві України немає спеціального закону про внесення змін до Конституції України. Але свого часу питання про прийняття подібного законодавчого акту ініціювалось в Українському парламенті. Причому один з законопроектів було розроблено О. Морозом і подано на розгляд до Верховної Ради України у 2003 році. Цей проект закону мав наступну назву “Про особливості процедури розгляду проектів законів про внесення змін до Конституції України” (реєстраційний номер 4033). Головним аргументом щодо прийняття цього законопроекту була необхідність існування певного тимчасового закону на період до врегулювання відповідних питань у Законі “Про регламент Верховної Ради України”. Зокрема, в цьому законопроекті містилися наступні норми: а) суб’єктами законодавчої ініціативи щодо внесення змін до Конституції України є Президент України або не менше третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України; б) законопроект про внесення змін до Конституції України вважається поданим до Верховної Ради України і включеним до порядку денного чергової сесії Верховної Ради України з моменту його реєстрації в порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України; в) зареєстрований законопроект про внесення змін до Конституції України не пізніше трьох днів з моменту реєстрації направляється до Конституційного Суду України для надання висновку щодо відповідності його тексту вимогам статей 157 і 158 Конституції України; г) зареєстрований законопроект про внесення змін до Конституції України протягом десяти днів після реєстрації публікується в газеті Верховної Ради України; д) законопроект про внесення змін до Конституції України є невідкладним для його розгляду у Верховній Раді України і Конституційному Суді України; є) наявність висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України є обов’язковою умовою для початку розгляду законопроекту у Верховній Раді України на всіх етапах такого розгляду; ж) попередньо схвалений у першому читанні законопроект про внесення змін до Конституції України вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України; з) текст законопроекту, прийнятого Верховною Радою України не менш як двома третинами її конституційного складу, не може містити нових норм, щодо яких немає висновків Конституційного Суду України.

Як ми знаємо, цей законопроект так і не було прийнято. І справа тут не тільки в тому, що на той час об’єктивно забракло політичної волі при його прийнятті, але й в тому, що сам законопроект далеко не вирішував всі ті складнощі, які виникають щодо конституційної процедури.

З іншого боку, подібний підхід до тлумачення змісту поняття “стабільності” Конституції передбачає, що Конституція визначається не просто як “Основний Закон”, і навіть не як “закон законів”, а як унікальний юридичний акт, в якому закладаються легітимовані суспільством (народом) підвалини всієї організації суспільних і в тому числі державно-владних відносин. В результаті чого перегляд Конституції може відбуватись лише в формі “переукладання” зазначеної легітимаційної угоди, в якій крім парламентарів повинен брати участь весь народ в цілому. А отже “непорушність” та “стабільність” Конституції постають як специфічні заборони або обмеження щодо кола суб’єктів, які можуть легітимувати зміни до неї. По суті, на сьогоднішній день зазначений підхід, як нам видається, можна вважати одним з домінантних у вітчизняній науці конституційного права.

Характеризуючи інші підходи до визначення поняття “стабільності Конституції”, слід зазначити, що наразі в багатьох фахових розробках ідея стабільності Конституції доволі часто асоціюється з класифікацією конституцій на “жорсткі” та “гнучкі”. Зокрема, цікаво відмітити, що про зв’язок “жорсткості конституції” та її “стабільності” пише Ж-П. Жакке, який зазначає, що за правило конституції постають саме як більш чи менш жорсткі, оскільки законодавцем практично завжди передбачаються спеціальні процедури або спеціальні процесуальні вимоги, які визначають порядок перегляду Конституції чи спроби внесення змін до неї . Дійсно, якщо ми спробуємо проаналізувати, так звані, “гнучкі конституції”, то в цьому сенсі, як цілком справедливо пише російський дослідник А. Мішин, ми будемо змушені визнати, що вони сприймаються законодавцем не стільки як конституції в точному значенні цього терміну, скільки як звичайні закони (або сукупність законів) . В результаті чого навіть саме формулювання проблеми про “стабільність Конституції” виглядатиме не зовсім коректним, адже тоді мова повинна йти не стільки про “стабільність Конституції”, скільки про “стабільність законодавства”.

Хоча, в сучасній науці конституційного права можна вказати й на інші тенденції. Так, наприклад, вітчизняна дослідниця М. Тесленко, аналізуючи проблему стабільності Конституції, робить акцент не стільки на тому, в який спосіб та ким змінюється Конституція, скільки на вихідному зв’язку між стабільністю Конституції та принципом верховенства права . Цей підхід видається нам цілком обґрунтованим з огляду на те, що втілюючи в собі найвищі правові ідеали, стабільна Конституція органічно сприймається як гарантія й одночасно умова стабільності права взагалі, стабільності тих вимог справедливості, що закріплюються на правовому рівні і регламентують всю сферу суспільних відносин незалежно від тієї чи іншої конкретної галузі їх реалізації.

Таким чином, окресливши основні підходи до визначення змісту поняття стабільності Конституції, спробуємо з’ясувати суть тих теоретичних проблем, які виникають у зв’язку із забезпеченням цієї стабільності. Адекватне висвітлення цього питання потребує, на нашу думку, звернення до базових положень науки конституційного права. Справа в тому, що досліджуючи Конституцію як основу розвитку системи національного законодавства та гарантію забезпечення законності (недарма, визначаючи зміст законності російський дослідник М. Баглай вказує на процес суворого додержання Конституції та законів, а також інших правових актів усіма органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими особами і громадянами, що поєднується із забезпеченням верховенства закону в системі законодавчих актів ), ми завжди повинні пам’ятати й про те, що вона є органічно пов’язаною з тими суспільними відносинами, врегульовувати й внормовувати які вона покликана. В цьому сенсі Л. Юзьков свого часу використовував поняття “реальної” чи “фактичної” Конституції, описуючи її як ті об’єктивні суспільні відносини, що складаються в соціумі та визначають його розвиток . Тобто цінність Конституції полягає не лише в тому, що вона здатна визначити найбільш важливі суспільно значимі орієнтири, але й в тому, що ці орієнтири не нав’язуються суспільству, а відповідають тим реальним відносинам, які в ньому вже сформувались чи ще тільки формуються. В результаті чого ми отримуємо всі підстави казати про необхідність певної кореляції між фактичною та юридичною Конституцією (специфіку цієї кореляції докладно висвітлює вже згадувана нами вище вітчизняна дослідниця М. Тесленко ).

До речі, доволі цікавий термін в цьому контексті пропонує вживати О. Калініченко. Це поняття “рухомої рівності” чи, можна було б сказати, “динамічного балансу”. Описуючи процес взаємодії між державою та громадянським суспільством О. Калініченко зазначає, що в процесі правового регулювання тих чи інших відносин держава не просто продукує певну кількість приписів (це нормативні приписи, які мають юридичну форму і спрямовані на виконання щодо того чи іншого кола об’єктів), але намагається вчиняти так, щоб її приписи відповідали певним усталеним типам соціальних зав’язків, специфіці правової культури та правових традицій суспільства. В результаті чого ми отримуємо своєрідний баланс, який, щоправда, має не класичну статичну форму, а навпаки – динамічну, оскільки як зміни на нормативно-правовому рівні можуть впливати на розвиток суспільних відносин, так і навпаки – зміни суспільних відносин (їх динамічний розвиток) можуть зумовлювати відповідні зміни на рівні законодавства (в тому числі й конституційного). Причому до висновку про об’єктивне існування впливу зміни суспільних відносин на конституційні правовідносини ми приходитимемо й у тому разі, якщо ми рухатимемось від доктринального визначення цього поняття Справді, коли ми тлумачимо конституційні правовідносини як “врегульовані нормами конституційного права суспільні відносини (відносини між людиною і державою та владовідносини)” , то тоді ми визнаємо, що трансформація суспільної основи зазначених правовідносин спричиняє відповідні зміни на рівні конституційних правовідносин, а зрештою й на рівні змісту конституційних норм. Отже, як бачимо, основна проблема, яка виникає в науці конституційного права і є пов’язаною з досліджуваною нами темою, стосується не стільки визнання чи невизнання впливу суспільних трансформацій на конституційні правовідносини та на Конституцію в цілому, скільки того, в яких межах можливий цей вплив і в який спосіб в такому випадку забезпечуватиметься вимога стабільності Конституції.

Очевидно, що кажучи про вплив тих чи інших суспільних відносин на розвиток Конституції та конституційного права, ми тим не менш визнаємо існування ряду обмежуючих факторів, які з ним пов’язані. Так, наприклад, О. Скрипнюк пропонує вживати наступний критерій: вплив суспільних відносин на Конституцію можливий і припустимий лише до тих пір, поки Конституція не починає сприйматись як засіб обслуговування чи то політичних, чи то ідеологічних інтересів . Дійсно, в процесі аналізу функціонування органів державної влади (а також інших суб’єктів політичного процесу, які мають значний вплив на діяльність тих чи інших державних інституцій) ми можемо виділити принаймні два типи взаємодії між ними та Конституцією. З одного боку, це може відбуватись у формі цілеспрямованої реалізації основних конституційних положень та принципів, коли органи державної влади забезпечують конституційну законність, створюють сприятливі умови для ефективного забезпечення прав і свобод людини і громадянина тощо. В такому разі Конституція постає одночасно і як основа стабілізації суспільних відносин, і як максимально стабільний нормативно-правовий акт. З іншого боку, в цілому ряді випадків ми спостерігаємо феномен інструментального ставлення до Конституції, коли політичні сили, окремі органи державної влади використовують Конституцію з метою розширення або пролонгації своїх владних повноважень. Саме на це вказує М. Тесленко, коли висвітлює проблему стабільності Конституції. “За своєю юридичною природою, – пише вона, – взаємодія вищих державних органів, що уособлюють волю народу і мають забезпечувати різні сфери суспільного життя відповідно до вимог конституційної законності, повинна сприяти стабільності конституції... однак в Україні цього не сталося” .

Подібне зауваження, як нам видається, є надзвичайно актуальним в умовах сучасної України. Справді, як засвідчує досвід останніх років, боротьба за конституційну реформу практично завжди мала ознаки не стільки прагнення вдосконалити ті чи інші конституційні правовідносини, скільки цілком ясні та чіткі властивості політичної боротьби за владу і повноваження. До речі, Україну в цьому сенсі жодним чином не можна вважати своєрідним “винятком” з загальних правил політико-правової трансформації пострадянських країн. Адже, по-суті, подібні спроби зміни Конституції мали місце в Казахстані, Білорусі, Таджикистані. До певної міри можна згадати й ситуацію кінця 2006 року в Киргизтані, коли конфлікт щодо зміни Конституції відбувся по лінії “президент – парламент”, коли К. Бакієв, його адміністрація та уряд виступали за збереження широких президентських повноважень, тоді як парламентська опозиція виступила за внесення змін до Конституції.

Загалом, як ми вже зазначали вище, внесення змін до Конституції є цілком нормальним та природнім процесом, особливо коли це стосується питань пов’язаних із системою організації державної влади. В цьому сенсі можна послатись на досвід багатьох розвинених демократичних країн, де по мірі державного і суспільного розвитку вносились відповідні корективи на рівні Основного Закону, або ж приймались нові конституції. Утім, як нам видається, для того, щоб Конституція все ж таки зберігала свою стабільність, для того, щоб вона могла бути охарактеризована як основа стабільності законодавства в цілому та суспільно-правових відносин, необхідно враховувати два важливі моменти.

Перший з них має суто юридичний характер. Він пов’язаний з тим, що як така Конституція за своїм складом є неоднорідною і в цьому сенсі гранично важливо відділити ту її частину, де викладаються основи суспільного та конституційного ладу, основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина від інших розділів. Так, кажучи про Конституцію України, гранично важливо врахувати, що може існувати два різних види законопроектів про внесення змін до Конституції: законопроекти про внесення змін до розділів І, ІІІ та ХІІІ, та законопроекти про внесення змін до інших розділів Конституції. При цьому статтями 155 та 156 чинної Конституції для цих видів законопроектів передбачені різні правила їх розгляду і прийняття: в одному випадку вимагається попереднє схвалення законопроекту простою більшістю голосів та його остаточне прийняття на наступній черговій сесії парламенту двома третинами голосів, в іншому випадку – прийняття законопроекту більшістю у дві третини (без попереднього схвалення) і після цього передача його на затвердження всеукраїнським референдумом.

Інший момент, на який необхідно звернути увагу має політичний характер. Справа в тому, що в процесі внесення змін до Конституції у всіх тих випадках, коли ці зміни об’єктивно назріли, надзвичайно важливим фактором є досягнення загального суспільного консенсусу стосовно пропонованих змін. Тобто Конституція повинна змінюватись не під впливом палкого бажання тих чи інших політичних партій, політичних гравців, політичних лідерів тощо, а в результаті загальносуспільного консенсусу, коли в процесі широкого загальносуспільного обговорення, в якому беруть участь представники всіх політичних сил досягається спільне розуміння того, які саме зміни необхідні, а також того, в який спосіб та завдяки яким механізмам ці зміни повинні бути запроваджені. На жаль, в процесі внесення змін до Конституції України в 2004 році цей момент не було враховано. В результаті чого самі зміни були сприйняті як в суспільстві, так і в середовищі політиків як результат своєрідного політичного обміну між декількома політичними елітами. Більше того, поспішне внесення змін до Конституції зумовило доволі низький (щодо цілого ряду норм) рівень їх взаємної узгодженості, а також їх узгодженості з іншими нормами Конституції. Саме тому, породжені невідпрацьованістю окремих конституційних положень, конфліктні ситуації породили в суспільстві певний скепсис стосовно виправданості реалізованого переходу до парламентсько-президентської республіки. Знову ж таки, зараз ми не беремося оцінювати самі зміни. Йдеться про те, що поспішність та недопрацьованість конституційної реформи значною мірою похитнули в суспільній свідомості сприйняття Конституції як стабільного нормативно-правового акту, який попри ті чи інші свої зміни завжди надійно гарантуватиме права і свободи громадян, непохитність обраного Україною курсу на розбудову правової, демократичної, соціальної держави.

Таким чином, підсумовуючи результати проведеного нами дослідження, формулюємо наступні висновки. По-перше, специфічне положення Конституції в системі національного законодавства як акту найвищої юридичної сили, що має властивості прямої дії зумовлює високий рівень стабільності конституційних норм, які визначають загальновизнані орієнтири суспільного і державного розвитку, а також ті фундаментальні принципи, на яких цей процес відбувається. По-друге, діалектика взаємозв’язку Конституції та об’єктивно змінюваних суспільних відносин передбачає можливість періодичного оновлення Конституції (в разі виникнення такої потреби). Утім, для того, щоб це не порушувало вимогу її стабільності необхідно враховувати ряд факторів, які дозволяють гармонійно поєднати юридичну та фактичну конституції. По-третє, неврахування цих факторів в процесі внесення змін до Конституції України в 2004 році породили ряд проблем як на рівні державної влади, так і на рівні суспільної свідомості щодо оцінки та сприйняття запроваджуваних конституційних трансформацій.

---------------------------------------

Телешун О. С. Активізація діяльності фінансово-промислових груп, що спрямована на трансформацію політичної системи в Україні // Парламентсько-президентська форма правління: Україна та німецький досвід: Збірник наукових праць / З ред. І. Розпутенка. – К., 2003. – С.12-28.
Політика, право і влада в контексті трансформаційних процесів в Україні / З ред. І. О. Кресіної. – К., 2006. – С.107.
Селіванов В. Державна влада як елемент державно упорядженого суспільства в Україні // Право України. – 2006. – №9. – С.10.
Бідей О. Основні форми реалізації правової політики // Право України. – 2006. – №7. – С.44.
Андреева Г. Н. Конституционное право зарубежных стран. – М., 2005. – С.110.
Автономов А. С. Правовая онтология политики: к построению системы категорий. – М., 1999. – С.88.
Фрицький О. Ф. Конституційне право України. – К., 2002. – С.75-76.
Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. – К., 1997. – С.20.
Нонко О. Конституційний процес в Україні та вплив на нього Ради Європи // Право України. – 2006. – №9. – С.21.
Мяловицька Н. Конституційно-правова реформа і методологія науки конституційного права // Вісник Конституційного Суду України. – 2006. – №2. – С.23.
Жакке Ж-П. Конституционное право и политические институты. – М., 2002. – С.110.
Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – М., 2006. – С.48.
Тесленко М. Ще раз до питання про сутність Конституції // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. – №10(48). – С.18-23.
Баглай М. В., Туманов В. А. Малая энциклопедия конституционного права. – М., 1998. – С.143.
Тихонова Є., Юзьков Л. Конституція юридична і фактична // Право України. – 1992. – №1. – С.9.
Тесленко М. В. Умови ефективності правової охорони Конституції // Право України. – 2005. – №6. – С.22.
Калініченко О. Теоретико-правові ідеї захисту прав, свобод та обов’язків людини і громадянина // Право України. – 2005. – №5. – С.21.
Давидов Р., Данилюк Ю. Питання теорії конституційних правовідносин // Право України. – 2006. – №1. – С.19.
Скрипнюк О. В. Поняття функцій Конституції та теоретико-методологічні проблеми їх класифікації // Право України. – 2006. – №2. – С.24.
Тесленко М. Юридична природа правової охорони Конституції // Вісник Конституційного Суду України. –2006. – №3. – С.26.