Становлення громадянського суспільства в Україні: конституційний вимір

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович

Серед усталених в науці конституційного права визначень поняття конституції можна спостерігати певну єдність оцінок стосовно того, що як Основний закон та акт найвищої юридичної сили (причому самі норми конституції, відповідного до чинного конституційно-правового досвіду переважної більшості держав визнаються нормами прямої дії), конституція закладає основи організації та функціонування не лише державної влади, але й суспільства в цілому. Чи точніше було б сказати – громадянського суспільства. Зокрема, цей висновок прямо випливає з тієї дефініції Конституції України, яку пропонують В. Погрілко та В. Федоренко. Нагадаємо, що відповідно до неї “Конституція України – це єдиний, наділений найвищою юридичною силою нормативно-правовий акт, через який Український народ і Українська держава виражають свою суверенну волю, утверджує основні принципи суспільного та державного ладу, основи правового статусу особи і громадянина, визначає систему і функції органів державної влади й місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень і територіальний устрій держави” . В цьому сенсі важливою проблемою вітчизняної конституціоналістики є питання конституційного регулювання відносин в системі взаємодії “держава (державна влада) – громадянське суспільство”, а також науковий аналіз конституційних основ становлення громадянського суспільства в Україні.

Актуальність висвітлення цієї тематики пояснюється наступними причинами. По-перше, активний розвиток конституційного права (наразі ми маємо на увазі конституційне право не тільки як “провідну галузь права України” , але й як науку, чиїм предметом є “сукупність політико-правових суспільних відносин, пов’язаних з взаємовідносинами держави і особи в Україні, народним волевиявленням, організацією та здійсненням державної влади і місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних умов владування, а також з державно-територіальною організацією України” ) змушує нас звертатись не лише до традиційних тем, пов’язаних із внутрішньою організацією державної влади, але й до значно більш широкого кола питань, які стосуються вже не стільки самої держави та її внутрішньої організації, скільки її взаємодії з суспільством, з тими важливими для демократії інститутами, які формуються на суспільному рівні, і які визначають рівень демократизму країни в цілому. По-друге, описуючи Україну як “перехідну” державу, ми тим самим визнаємо й ряд об’єктивних проблем, з якими вона стикається в процесі забезпечення становлення і розвитку громадянського суспільства. В результаті чого питання конституційного забезпечення становлення громадянського суспільства та його ефективної взаємодії з державною владою в Україні набувають особливої гостроти й актуальності. По-третє, доволі часто проблема взаємодії між громадянським суспільством і державою розглядається виключно як політологічна. В цьому аспекті вона, як правило, і висвітлюється. Про хибність такого підходу писав Ю. Тодика, який неодноразово наголошував у своїх монографіях, що становлення громадянського суспільства є важливим предметом вивчення науки конституційного права, оскільки поза цього в Україні неможлива розбудова ані системи захисту прав людини, ані правової демократичної держави . В цьому ж сенсі висловлюється О. Петришин, який зазначає, що вирішення складних проблем на рівні громадянського суспільства часто виступає запорукою успішності розвитку держави в цілому . Зважаючи на ці зауваження, наразі видається актуальним та необхідним зламати суто політологічні стереотипи дослідження проблематики громадянського суспільства і підійти до неї з позицій науки конституційного права.

Характеризуючи ступінь висвітлення цієї теми в працях вітчизняних правознавців слід, безумовно, згадати весь той масив фундаментальних розвідок, в яких аналізуються ті чи інші аспекти реалізації конституцією загальної регулятивної функції. Це праці таких авторів як: М. Буроменський, О. Зайчук, Р. Калюжний, М. Козюбра, В. Копєйчиков, М. Корнієнко, О. Майданник, М. Малишко, Н. Мироненко, О. Мурашин, М. Панов, О. Петришин, В. Погорілко, А. Селіванов, О. Скрипнюк, В. Сташис, В. Тацій, В. Тихий, Ю. Тодика, В. Федоренко, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко. Разом з тим, навіть з огляду на існуючий науково-теоретичний матеріал, питання аналізу конституційних основ регулювання взаємодії між громадянським суспільством та державною владою все ще залишаються малодослідженими і потребують на свій подальший аналіз. Також варто звернути увагу й на те, що подекуди все частіше лунають тези про стратегічне “перебирання” громадянським суспільством на себе функцій держави, в результаті чого робиться висновок про поступове “відмирання” держави та втрату проблемою взаємодії між державою та громадянським суспільством своєї актуальності. Свого часу з критикою такої настанови виступив О. Скрипнюк . Не відтворюючи всі його аргументи, зазначимо лише те, що такий прогноз, судячи за все, не виправдовує себе, а тому й проблеми конституційного регулювання відносин між державою та громадянським суспільством нікуди не зникатимуть і залишатимуться об’єктом пильної уваги науки конституційного права.

Отже, ставлячи на меті дослідження конституційних основ становлення громадянського суспільства та його взаємодію з державною владою в Україні, ми повинні, з одного боку, охарактеризувати конституційні основи забезпечення нормального існування та розвитку громадянського суспільства в Україні як такого, а з іншого – дослідити те, завдяки яким конституційним принципам та приписам громадянське суспільство може ефективно взаємодіяти з державною владою, впливати на її дії і рішення, доносити на її рівень актуальні потреби та інтереси, контролювати її діяльність.

З суто формальної точки зору в розділах першому та другому Конституції України поняття “громадянське суспільство” не згадується. Утім, це не означає, що Основний закон не врегульовує відносини між громадянським суспільством та державою. Про справедливість цього твердження засвідчує те, що в ході конституційного процесу пропонувалось навіть ввести в структуру Конституції спеціальний розділ “Громадянське суспільство і держава”. В цьому сенсі не можна не згадати проект Конституції України від 26 жовтня 1993 року, в якому розділ третій, який було присвячено саме врегулюванню відносин між громадянським суспільством та державою включав в себе чотирнадцять глав, кожна з яких, в свою чергу, містила норми, які врегульовували ті чи інші відносини в сфері взаємодії цих двох суб’єктів. Зокрема, стаття 64 проекту, де було зафіксовано загальні положення щодо цієї взаємодії, містила три базові норми-принципи: а) громадянське суспільство ґрунтується на засадах свободи і рівноправності людей, самоорганізації і саморегулювання; б) держава підпорядковується служінню громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на забезпечення рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості; в) правове регулювання в громадянському суспільстві здійснюється в конституційних межах і спрямоване на забезпечення інтересів людини . Але, навіть не зважаючи на те, що в подальших проектах цей розділ було виключено, практично всі без винятку норми і принципи, які в ньому містилися, тією чи іншою мірою ввійшли в Конституцію України 1996 року і продовжують діяти до сьогоднішнього дня. Що це за норми?

Пошук відповіді на це запитання, як було вказане вище, слід розпочинати з адекватного розуміння того, що саме являє собою громадянське суспільство, що складає його основу і які інститути є його невід’ємними елементами. Не вдаючись до аналізу всіх існуючих визначень громадянського суспільства, які наразі представлено в сучасній правовій науці, спробуємо розпочати зі звернення до етимології цього поняття.

Очевидно, що в даному випадку йдеться не просто про суспільство взагалі як про “систему зв’язку людей, які поєднані сімейними, груповими, становими, класовими відносинами” , а про суспільство громадян, які взаємодіють між собою та з державою в найрізноманітніші способи, мають гарантії реалізації власної активності в політичній, економічній, соціальній та інших сферах, можуть вільно утворювати асоціації з метою задоволення та захисту своїх законних потреб та інтересів. До речі, на цьому моменті акцентує увагу Дж. Кін, який пише, що одним зі способів розуміння громадянського суспільства є його тлумачення як суспільства вільних, рівноправних громадян здатних цілеспрямовано реалізовувати й захищати свої інтереси . Зараз ми свідомо вжили поняття “громадянин”, оскільки ним охоплюється не лише специфічний зв’язок між державою та особою, але й визначається певний зміст цих відносин, коли громадянин розглядається як носій ряду невід’ємних прав і свобод, забезпечувати й гарантувати які покликана держава. В цьому сенсі, ми цілком погоджуємося з підходом А. Колодія та А. Олійника, які досліджуючи правові принципи організації громадянського суспільства, розпочинають саме з тих норм, в яких закріплюється правовий статус людини, які гарантують її свободу, ініціативність, захищають її невід’ємні права і свободи . За цієї причини цілком виправдано почати наше дослідження гарантій становлення громадянського суспільства в Україні саме з проблеми забезпечення прав і свобод людини і громадянина як необхідного й основного складового елементу цього суспільства. Наразі питання забезпечення прав людини в Україні дедалі більше привертають увагу вітчизняних дослідників. В цьому плані крім праць таких відомих фахівців як П. Рабінович, М. Антонович, В. Мадіссон, В. Шишкін, А. Заєць, можна назвати й цілу низку інших робіт (Т. Француз-Яковець, В. Сухонос, С. Кириченко, О. Тодика, В. Савельєв, В. Князєв, С. Сливка, І. Словська, О. Панкевич, С. Добрянський). Разом з тим, попри різні методологічні підходи до цієї проблеми та різні теоретико-наукові способи дослідження проблематики прав людини, не можна не відмітити, що в переважній більшості робіт акцентується увага на факті серйозної розбіжності між задекларованими на конституційному рівні правами і свободами людини і тим, в який спосіб вони забезпечуються державною владою. В цьому сенсі доволі цікавого висновку доходить Т. Француз-Яковець, яка пише, що одна з головних проблем забезпечення прав людини в Україні пов’язана саме з тим, що не діють або точніше сказати – не реалізуються повною мірою, гарантії конституційно-правового статусу особи . Про це ж саме пише в своїй монографії О. Пушкіна, яка прямо вказує, що “права людини – це не лише перелік норм у чинній Конституції та інших законах держави, а й постійна, планомірна, науково-обґрунтована діяльність держави та її органів з метою забезпечення прав людини, створення належних умов для їх реалізації” .

Звісно, зараз дехто може зауважити, що проблеми взаємодії держави і громадянського суспільства та держави і людини є різними з точки зору свого юридичного змісту й не повинні вступати в певну теоретико-методологічну інтерференцію. Це справді так. Однак, на нашу думку, навіть залишаючись на цих позиціях ми все одно повинні погодитись, що поза налагодженням нормального демократичного процесу конституційного гарантування і забезпечення прав людини, ми ніколи не зможемо казати про сформованість, і тим більше – про розвиненість, громадянського суспільства в Україні.
Наразі, Конституцією України абсолютно чітко фіксується ряд вихідних норм, які повинні гарантувати формування базисного рівня громадянського суспільства. В першу чергу це норми, покликані утвердити свободу та можливості для вільного ініціативного розвитку особистості (причому цей розвиток може відбуватись як самостійно, так і в колективі без надання будь-якої переваги тій чи інші з названих форм). Як приклад можна навести статті 22, 23, 29 Конституції України. Зокрема, в статті 23 зазначається, що “Кожна особа має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості”. Причому, відповідно до чинного міжнародного права (ми маємо на увазі прийняту ООН Декларацію про право на розвиток 1986 року), право на людський розвиток повинно включати в себе принаймні три складові елементи: а) право на здорове життя, б) право на здобуття нових знань; в) право на підтримання достатнього життєвого рівня. Кожна з зазначених складових відіграє важливу роль в становленні громадянського суспільства, оскільки громадянин як член громадянського суспільства повинен бути, по-перше, поінформованим про свої власні права та обов’язки, мати уявлення про ситуацію в державі, об’єктивні данні про соціально-економічний, політичний і культурно-національний розвиток країни, по-друге, цей громадянин повинен бути здоровим і здатним реалізовувати всі свої права та обов’язки, і, по-третє, цей громадянин повинен мати певний рівень матеріальної та фінансової незалежності, яка б дозволяла йому задовольняти свої власті життєві потреби й інтереси, а також потреби й інтереси своїх рідних та близьких. Останній з названих моментів часто виділяється в розвідках низки теоретиків, які називають першою та неодмінною умовою формування громадянського суспільства високий рівень захисту права власності, що є основою для появи громадянина-власника, який має активні індивідуальні та суспільні інтереси й прагне їх захищати. Як пише В. Колесников, існування автономних, суверенних громадян, які мають приватну власність, є рівними між собою та здатними забезпечити власне гідне існування постає неодмінною умовою формування громадянського суспільства і правової держави . Так само на необхідність вирішення проблем забезпечення гідного життєвого рівня для громадян як умови постання громадянського суспільства звертають увагу російські юристи та правознавці. Як приклад можна навести основні задачі і напрями діяльності незалежної організації “Громадянське суспільство” та національного фонду “Суспільне визнання”, які діють в Росії ще з 1997 року. Зокрема в цьому документі зазначається, що важливою задачею щодо сприяння становлення громадянського суспільства в Росії є: а) підвищення якості життя громадян, боротьба з бідністю та безробіттям; б) проведення соціально-економічних реформ не за рахунок зменшення захищеності інтересів та прав громадян, а шляхом більш ефективного використання наявних ресурсів держави, модернізації економіки, зростання виробництва .

По-друге, не можна обійти увагою наступну групу норм-принципів Конституції України, які фіксують, з одного боку, характер співвідношення прав окремих громадян, а, з іншого – визначають характер відношення між правами людини і громадянина і державою. Ключову роль в цьому сенсі відіграють статті 21, 22, 24 та 25 Конституції України. Стосовно характеру співвідношення прав окремих громадян, то його визначено в частині 1 статті 21, а саме: “Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах”. Також маємо звернутись до змісту статті 24, яка включає в себе дві надзвичайно важливі для нашого дослідження норми: а) громадяни мають рівні конституційні права і свободи і є рівними перед законом (ч.1 ст.24); б) не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч.2 ст.24). Що ж до другого з виділених нами аспектів, слід звернути увагу на те, що відповідно до Конституції України держава абсолютно чітко відмовляється від ролі своєрідного “регламентатора” й “арбітра” прав людини і визнає, що вона є не більш як “реалізатором” конституційних прав, їх гарантом і захисником. Підтвердженням цьому виступає положення, згідно якого конституційні права і свободи гарантуються державою і не можуть бути скасовані (саме тому при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод), а також норма, що встановлює неможливість для громадян України бути позбавленими громадянства і особистого права його змінювати (ч.1 ст.25).

Нарешті, по-третє, норми, які обов’язково повинні бути названі в переліку базисних умов для формування автономного і суверенного громадянина як базисного елементу громадянського суспільства, пов’язані з гарантуванням кожному права на самостійне визначення власної думки та власний вибір своєї громадянської позиції. Ми маємо на увазі насамперед наступні положення статей 34 та 35 Конституції України: а) кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; б) кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір; в) кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це означає, що як член громадянського суспільства, кожна особа має можливість отримувати об’єктивну інформацію про стан справ в країні, формувати на основі неї власну політичну позицію і вчиняти передбачені законом дії щодо її вираження або захисту. До речі, саме ці конституційні гарантії є запорукою того, що в сучасній політико-правовій теорії визначається поняттям “ефективної участі”, коли, за словами С. Ліпсета, громадяни отримують можливість не тільки артикулювати свої інтереси, але й вимагати їх забезпечення через визначені конституційним законодавством механізми впливу на органи державної влади та політичних лідерів . В цьому ж сенсі висловлюється про ефективність участі громадян і відомий сучасний американський дослідник Р. Даль, який зазначає, що ефективність та адекватність участі прямо залежать від таких чинників як поінформованість громадян, забезпечення свободи слова та свободи думки, право на законну політичну активність, наявність інститутів впливу громадян та інститутів громадянського суспільства на державну в цілому та органи державної влади . При цьому однією з основних форм представлення та захисту інтересів громадян, яка характеризує громадянське суспільство є утворення різноманітних громадських об’єднань.

На цьому етапі з усією рельєфністю проявляється зв’язок між тими двома аспектами в дослідженні громадянського суспільства, які ми зазначили на самому початку нашої статті. Справді, розпочинаючи наш аналіз з проблеми конституційного забезпечення прав і свобод громадян як основних суб’єктів, які формують громадянське суспільство, ми логічно приходимо до конституційних гарантій функціонування й розвитку найважливіших інститутів громадянського суспільства, а також до висвітлення гарантій їх законного впливу на дії держави і державної влади. Одним з таких інститутів є діяльність мережі громадських організацій. Нагадаємо, що відповідно до частини 1 статті 36 Конституції України, громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Зазначена конституційна норма знаходить своєї конкретизації в діючому вітчизняному законодавстві. Так, скажімо, в Законі України “Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 року зазначається, що політична партія – це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян, які є прихильниками певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. При цьому всі політичні партії є рівними перед законом. Це означає, що: а) органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності; б) забороняється втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків. При цьому варто пам’ятати про норми статті 15 Конституції України, які фіксують базові властивості політичного життя країни, суть яких виражається в тому, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, а держава гарантує свободу законної політичної діяльності.

Щоправда, було б невірно зводити все розмаїття передбачених Конституцією механізмів впливу громадських організацій на діяльність органів державної влади виключно до взаємодії на рівні “політичні партії – державна влада”. До речі, досліджуючи роль політичних партій у конституюванні демократичної політичної системи в Україні, на цей момент звертає увагу А. Француз, який зазначає, що не зважаючи на свою роль і значимість, політичні партії постають лише одним з можливих інститутів, який здатен реалізовувати процес взаємодії між громадянським суспільством і державою . В цьому контексті слід зазначити, що як рівні, так і форми взаємодії громадських об’єднань з державою є набагато більш різноманітними. Недарма громадянське суспільство часто характеризується як найбільш об’єктивний та суворий контролер над діями держави в тій чи іншій сфері. Це цілком виправдано з огляду на те, що дії держави практично завжди зачіпають інтереси громадян. Це можуть бути культурні, національні, релігійні, екологічні, економічні інтереси тощо. Тому важливою конституційною запорукою продуктивної взаємодії між громадянським суспільством та державою є гарантована нею можливість для громадських об’єднань здійснювати моніторинг дій органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

В якості прикладу можна звернутися до норм, які передбачені статтею 50 Конституції України, яка гарантує кожному право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Як зазначає В. Андрейцев, дії в сфері забезпечення екологічної безпеки та екологічного контролю є одним з найважливіших завдань сучасного суспільства у його взаємодії з державою . При цьому громадяни та їх об’єднання мають чітко закріплене законом право на: участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об’єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань; участь в розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища; об’єднання в громадські природоохоронні формування; вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища; участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище; подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.
Таким чином, як бачимо, чинною Конституцією України закладається доволі міцний правовий фундамент для становлення громадянського суспільства в Україні. При цьому важливо спеціально наголосити, що чинні конституційні норми не обмежуються виключно регулюванням механізмів взаємодії держави і громадянського суспільства та гарантуванням умов для ефективного розвитку його основних інститутів. Йдеться про те, що на конституційному рівні створюється той необхідний фундамент, який дозволяє сформуватись громадянинові як самостійному, свідомому, активному учаснику політичних, економічних, правових, соціальних, культурно-національних відносин. Саме такі громадяни, які маючи необхідну об’єктивну інформацію про стан справ в державі, гарантовані та захищені конституцією права і свободи, здатні самостійно або в асоціації з іншими громадянами не просто вступати у певні взаємовідносини з державною владою, але вимагати від неї захисту громадських інтересів та забезпечення громадських потреб. Разом з тим, вважаємо за потрібне зазначити, що механізми впливу громадянського суспільства на державу – це не тільки безпосередня демократія та діяльність політичних партій, але й різнорівнева та багатоканальна громадянська індивідуальна та колективна активність, завдяки якій громадянське суспільство перетворюється на реального контролера діяльності як держави в цілому, так і окремих органів державної влади.

-----------

Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Система і структура Конституції України: проблеми теорії та практики // Бюлетень міністерства юстиції. – 2006. – №4(5). – С.13.
Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. – К., 1999. – С.11.
Фрицький О. Ф. Конституційне право України. – К., 2002. – С.14.
Тодыка Ю. Н. Конституция Украины: Проблемы теории и практики. – Харьков, 2000. – С.275.
Петришин О. Громадянське суспільство – підґрунтя формування правової держави в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – №2(33)-3(34). – С.143.
Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики. – К., 2000. – С.397-399.
Конституція незалежної України: У 3-х кн. / Під заг. ред. С. Головатого. – К., 1995. – Кн.1. – С.280.
Теория права и государства / Под ред. В. В. Лазарева. – М., 2001. – С.78.
Кін Дж. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. – К., 2000. – С.32-33.
Колодій А. М., Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в Україні. – К., 2003. – С.79-80.
Француз-Яковець Т. А. Гарантії забезпечення конституційно-правового статусу особи: Україна на шляху реалізації ідеалу правової, демократичної держави // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – №4(30). – С.97-107.
Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення. – К., 2006. – С.324-325.
Гражданское общество: истоки и современность / Отв. ред. И. И. Кальной. – СПб., 2002. – С.76.
Абакумов С. А. Гражданское общество и власть: противники или партнеры? – М., 2005. – С.65.
Reexamining Democracy. Essays in honor of S. M. Lipset / Ed. by G. Marks, L. Diamond. – Newbury Park, 1992. – P.42.
Даль Р. Демократия и ее критики. – М., 2003. – С.163.
Закон України “Про політичні партії в Україні” від 5.04.2001 р. / Відомості Верховної Ради України. – 2001. №23. – Ст.118.
Француз А. Й. Політичні партії і проблеми посилення їх ролі у здійсненні державної влади в Україні // Бюлетень міністерства юстиції України. – 2004. – №8(34). – С.5-6.
Андрейцев В. І. Право екологічної безпеки. – К., 2002. – С.7-8.