Ірина Желтобрюх: «Визначаюся з усіх питань лише розумом, бо рішення, ухвалені серцем, не завжди правильні»

А чи знали Ви, що одна із суддів КААСу вміє в’язати понад сорок типів вузлів, не любить ходити по магазинах, відпочиває на городі, а під час перегляду фільмів «підраховує збитки»?
Здивовані, чи не так?
Ці та багато інших цікавинок з життя непересічної служительки Феміди читайте нижче, у нашому інтерв'ю.

Ким Ви хотіли стати в дитинстві?

- Продавцем морозива (посміхається).

Чи втілились Ваші дитячі мрії в життя і які саме?

- Так, майже всі. Я хотіла бути красивою, носити високі підбори, мати сім’ю та багато дітей, обіймати поважну посаду, щоб люди зверталися до мене по-батькові (сміється).

Де Ви виросли та як проходила юність?

- Я народилась в місті Рівному в багатодітній родині. Моє дитинство та юність проходили в абсолютно безпечному щасті. Навчалася у кращій школі міста, співала в хорі, відвідувала багато гуртків: танцювальний, туристичний, кілька разів з групою підіймалася на Петрос та Говерлу, та, навіть, швидше від інших зуміла зав'язати 44 типи вузлів, що забезпечило нашій команді почесне друге місце на обласних туристичних змаганнях (сміється). Мої батьки забезпечували нас усім, про що тільки могла мріяти радянська дитина. Я не маю на увазі майнові надбання. Любов і турбота – це те, що я відчуваю впродовж всього життя. Безмежно вдячна їм за все.

Чому Ви вирішили пов'язати своє життя із судовою справою? Що на це наштовхнуло?

- Ви цього не можете пам’ятати, але колись були такі відеозали, де показували перші іноземні фільми. Це були фільми із різними зірковими акторами, які грали поліцейських. Я дивилась, скільки вони завдали шкоди місту, майну, скільки людей травмовано чи навіть загинуло, щоб такий собі супергерой спіймав бандита, причетність якого до злочинної діяльності ще слід було довести в суді. Виходила із зали не під враженням спецефектів чи каскадерської роботи. Мене цікавило, як цей герой буде доводити вину злочинця та виправдовувати співмірність заподіяної ним шкоди в суді. Пізніше мене захопили книги й фільми для юристів і про юристів, такі собі судово-адвокатські психологічні драми. Думаю, саме це моє захоплення розвинулось у звичку до аналітично-розумової діяльності. Не знала ще, де це буду втілювати. Хотіла стати журналісткою, мала публікації, за які отримувала свої перші гроші. Мала також прихильність до театрального мистецтва. Але мама запропонувала мислити раціонально, і з її легкої руки ми подали документи до юридичного ВНЗ. Про кар’єру судді думала спочатку не стільки я, як моя сестра. Але життя внесло свої корективи: після нашого стажування в Рівненському міському суді моя сестра вирішила стати нотаріусом, а я омріялапрофесію судді.

Що для Вас означає «справедливість»?

- Справедливість для мене – це найвище почуття довершеності та спокою, належний стан речей. Це коли рішення навіть не на користь певної людини, але вона визнає його правильним, справедливим. Найвища оцінка роботі судді – це коли професійний адвокат після розгляду справи та ознайомлення з рішенням суду, змінив свою попередню переконаність в абсолютній своїй правоті та повідомив, що не подаватиме апеляції.

Як розвивалась Ваша судова кар'єра?

- Я вступила до інституту вже з направленням від Управління юстиції. Була єдиною з потоку, хто отримав розподіл до Рівненського міського суду після закінчення ВНЗ. Очікувала, коли вже вийду на роботу, але мій майбутній чоловік, з яким ми зустрічалися майже п’ять років, зробив мені пропозицію, від якої було несила відмовитися (сміється). Переїзд до Макіївки зробив шлях до суду тривалішим, але й цікавішим. Спочатку працювала юристом на підприємстві, в Пенсійному фонді, пізніше запросили до податкової, а вже після – до суду. У 2008 році ми переїхали Києва, тривалий час займалася переведенням, у КААСі працюю з травня 2010 року.

Чи пожалкували коли-небудь про вибір професії?

- Ні, жодного разу. Навіть зараз, коли рівень довіри й поваги до професії судді вкрай низький. Хоча, де б я не працювала, мені скрізь подобалось виконувати свою роботу. Це був правильний вибір професії. А вже коли стала суддею, зрозуміла, чого мені раніше не вистачало: зважувати обставини справи та ухвалювати рішення за результатами її розгляду.

Що Ви можете сказати про судову реформу, що нині відбувається в Україні?

- У межах короткого інтерв’ю складно вмістити весь той обсяг думок і вражень, які склалися в мене з цього приводу. А коротко про серйозне говорити не вмію, вибачте.

Що Ви робите у тих випадках, коли хтось із колегії не погоджується із прийнятим рішенням?

-Дякую за запитання. Воно дуже цікаве. Справа у тім, що люди взагалі не можуть думати однаково, недарма кажуть: два юристи – три думки (посміхається). Але у будь-якої, навіть найскладнішої справи, є лише одне законне рішення. Колегіальне ж вирішення справи – це потрійна відповідальність. Якщо в нарадчій кімнаті з'ясовується, що хтось із суддів має окрему думку, то засідаємо до тих пір, поки або ми його не переконаємо, або ж поки він нам не доведе свою правоту. Зазвичай більш ретельне вивчення обставин справи допомагає встановити істину. Особисто моя думка – не правильно відпускати сторони з відчуттям, що один не зовсім правий, а інший – не такий вже й винуватий (посміхається), бо в суду є ще й виховна мета. Проте трапляється писати й окремих думок. Наприклад, у тих справах, коли ти вже виносив протилежні рішення за тотожних обставин.

Як Вам вдається позбуватися офіційності у повсякденному житті та відволікатися від роботи?

- Якщо відверто, то не просто. Коли приходжу з роботи, мене з півгодини ніхто не чіпає, навіть діти. І лише коли мама вмита, сита й перевдягнена, можна тішитися. Насправді ж вільного часу обмаль. Найбільше з уподобань – читання, для цього заняття завжди намагаюсь знайти час. А якщо не вистачає, присвячую цьому відпустку. Улюбленою книгою з юності є «Мастер и Маргарита» Михайла Булгакова. Роман романів!(посміхається) Вам можу порадити «Хроники Амбера» Роджера Желязни та цикл «Песнь льда и пламени» Джорджа Мартіна. Також дуже полюбляю відпочинок усією сім’єю на природі. «Заземлююсь», працюючи з мамою на городі. Не сумно мені й наодинці, завжди є, про що подумати. Я занурююсь у себе, багато аналізую: події, минуле, плани на майбутнє. Неабияк люблю докопуватись до мотивів: чому так, а не інакше.

Чи любите Ви ходити по магазинах?

- Як це не дивно, ні. Коли ти мама багатодітної родини, відвідування магазинів більше нагадує біг з перешкодами чи з навантаженням (сміється).

Як ви поставитеся до того, якщо ваші діти поєднають своє життя із судом?

- Чому це мусить бути суд? Моя дочка, наприклад, мріє стати співачкою. (посміхається) Якщо серйозно, я підтримаю будь-який її вибір, хоча, як і моя мама, вважаю, що заробляти потрібно головою, а свої творчі здібності можна втілювати на дозвіллі. Наприклад, ми з сім'єю любимо влаштовувати костюмовані вистави, театри тіней, міні-концерти, гумористичні вечори. Так я реалізовую і своє дитячу мрію стати акторкою. А тепер ось даю Вам інтерв’ю, чому не журналістика. (сміється) Але важливі рішення я ухвалюю лише розумом, бо все хороше народжується в муках і повинне мати капітальне підґрунтя. Обране серцем рішення не завжди здається правильним, коли подорослішаєш. А ще я вірю в те, що Бог дійсно дає тобі право вибору, але він завжди знає, який вибір ти зробиш.

Що робить Вас щасливою?

- Звикла думати, що це моя сім’я. Маю дбайливих батьків, коханого чоловіка та трьох найкращих у світі дітей. Завжди мріяла збиратися разом за довгим столом в яблуневому саду. Саме присвятою сім’ї живу усі ці роки, нею втішаюся і від неї заряджаюся. З роками несподівано зрозуміла, що «трішки для себе» – це теж корисно. Відвідала з подругою концерт класичної музики, потім – легка вечеря, невимушена бесіда, і… неабияке відчуття щастя! (посміхається)

Ваші поради студентам, які мріють присвятити своє життя юриспруденції.

- Дорогі колеги, обравши цей шлях, не очікуйте, що це легкий хліб. Будьте готові до того, що не лише ви прийдете до професії, але й вона увійде у ваше життя, опанує вашими думками, накладе відбиток на ваш характер, визначатиме коло ваших друзів і ваш спосіб життя.

З перших хвилин спілкування з цією чарівною жінкою я відчула себе легко й невимушено, хвилювання швидко розвіялося, на допомогу прийшло почуття гумору, тому й спілкування вдалося таким вільним та безпосереднім.

Величезна подяка Ірині Леонтіївні за відверту розмову, за те, що вкотре дала зрозуміти, що судді – це не просто «люди з кам'яними обличчями в чорних мантіях», а неординарні особистості, які за своєю офіційністю приховують чимало веселого, життєвого та щирого.

Спілкувалась Анна Мельник