Судовий процес очима вільного слухача
Яскраво освітлена зала, колегія суддів у чорних мантіях та майже пусті місця для вільних слухачів – у такій атмосфері відбулися наші перші судові засідання.
Не встигли ми звикнути до судового клімату, як нас відразу помістили до реалій Київського апеляційного адмінінстративного суду. Уже на другий день навчання була запланована практика: відвідини справжніх судових процесів. Не маючи чітких уявлень, що це таке, ми заінтриговані прямували сходами до зали засідань.
Прапор, герб, столи та декілька рядів стільців – ось і всі атрибути зали судових засідань. По центру біля стіни місця для колегії суддів, вони з поважним виглядом переглядали папірці. Секретарка запросила до зали безпосередніх учасників процесу, тож суддям довелося призупинити своє захоплююче заняття.
Перша справа стосувалася Головного управління Національної поліції та працівника поліції. Позивач на засідання не з'явився (працівник поліції), але представниця відповідача не проти такого розвитку подій. На жаль, ми не побачимо дебатів між сторонами. Є надія, що наступні засідання виявляться запеклішими.
Головуючий суддя уважно та стримано вислуховував докази представниці Національної поліції, час від часу ставив запитання на уточнення або призупиняв потік її слів. Голос у нього глибокий, як у актора, а манера триматися, як у толерантного, але принципового викладача.
Інші представники колегії не такі сконцентровані. Напевно, уже чекають завершення цього слухання, аби знов трохи розважитися переглядом папірців. Членкиня колегії має відсторонений погляд, її голова час від часу опускається на руки і, ймовірно, вона вже уявляла, як за декілька годин буде далеко від цієї зали та взагалі від цієї будівлі.
Колегія видаляється до нарадчої кімнати задля ухвалення рішення. Насправді ж із зали видаляємося ми, вільні слухачі, та представниця відповідача, але не на довго. Після повернення до приміщення ми одразу спішили знову зручно присісти на свої стільці. Така поведінка відразу видала, що в суді ми вперше. У той час як головуючий суддя зачитує ухвалу, усі присутні мають стояти. Ми успішно засвоїли це правило з третього разу.
Наші сподівання щодо дебатів між сторонами так і залишилися в режимі очікування. Наступні два слухання відбулися так само за участі однієї сторони. На деякий час один із суддів позбавив слухання монотонності. Він вирішив розірвати на дрібні частини аркуші паперу. Можливо, таким чином натякав, що справу затягувати не варто? Запаси паперу навіть у суді вичерпні.
Година слухань не минула даремно. Ми на власні очі пересвідчилися, що судді не роботи і не суперлюди, вони втомлюються так само, як і ми після
трьох пар. Судові процеси – це незавжди запеклі сперечання між сторонами з викриттям підступних доказів. Проте не варто через одноманітну роботу применшувати значення слухань в апеляційному суді.
І так, ми більше не дозволимо собі зручно влаштуватися на стільцях під час оголошення ухвали.