Суд: expectations VS reality

У сучасному світі існує багато стереотипів. Вони створені для того, щоб давати уявлення про щось абстрактне або недоступне для всіх, щоб пояснювати й ідентифікувати складні, незвичайні речі простим людям. Їх творці невідомі, а носії стереотипів всюди.

Більшість людей лише певною мірою розуміють, що таке суд. Але насправді суспільні уявлення щодо цієї таємної структури відрізняються від реалій. Зали, у яких розглядаються справи, це не завжди масивні кімнати з дерев’яними панельними стінами та колонами. Судді – це не обов’язково суворі люди похилого віку, яких можна підкупити вродою, грошима або чимось подібним. Судові засідання можуть тривати значно менше години, і насправді суд в Україні – це не цитадель з консервативною політикою.

На мою думку, найкраще цю установу можна зрозуміти, описавши реальне судове засідання.

Я була присутньою як вільний слухач на розгляді двох справ у Київському апеляційному адміністративному суді. Оскільки апеляційний суд – це друга інстанція (перекладаючи на людську мову, апеляційний суд – це той, у якому оскаржуються та перерозглядаються справи, якщо одна зі сторін вважає, що попередній суд не врахував усі докази або неправильно щось оформив, але частіше за все просто не задоволена результатом), учасники судового процесу вже більш-менш орієнтуються в тому, як і що робити, та розуміють базову юридичну термінологію, чим я ще не зовсім можу похизуватися.

Щодо атмосфери та обставин, у яких «відбувається правосуддя». Судова зала знаходилась у звичайній кімнаті. Три судді – два чоловіки й жінка – сиділи у великих темних шкіряних кріслах, за дерев’яним столом. Вони були одягненими в чорні мантії з нагрудними знаками. Місця для відповідача й позивача навпроти суддівського столу, а поза ними стояли м’які стільці для інших охочих відвідати розгляд справи. Також у залі була присутня секретар. Оскільки для ухвалення рішення суддям потрібно усамітнитись, на цей час усіх присутніх просили залишити залу. Місцем очікування став вузький коридор з жовтими стінами та лавицями. Щодо часу, то кожне засідання тривало не більше 20 хвилин.

Основна частина самого процесу була монотонною і тяжкою для сприйняття, тому я розповім про три найцікавіші, на мою думку, з них. Перша – це доповідь сторін. Це та частина, коли учасники процесу аргументують свої погляди на справу, це найкраща можливість схилити хід розгляду на свою користь. Друга – час очікування результату. У цій частині цікаво спостерігати за поведінкою сторін. І третя – рішення суддів, тобто розв'язка всього дійства.

Позивачем у першій справі була скромно одягнена, приємна на вигляд, трохи перелякана жіночка середніх років. Відповідач у засідання не з’явився. Під час дебатів вона тихим і трохи схвильованим голосом просила про донарахування пенсії на оздоровлення та вирішення побутових проблем. Судді уважно вислухали її, не перебиваючи, та із закінченням доповіді попросили всіх залишити приміщення для наради. По жінці було помітно, що вона хвилюється, але намагається стримуватись. Пролунав дзвоник, що сповіщав про закінчення наради. Судді вирішили частково задовольнити прохання позивача. Жіночка уважно вислухала суддів та спокійно покинула приміщення.

У другому засіданні відповідач так і не з’явився, а позивачем був чоловік, також середніх літ, який наголошував, що Київський окружний адміністративний суд припустився помилки в порушенні процедури притягнення. Він помітно хвилювався й постійно повторював одні й ті ж факти, подаючи їх у різному вигляді, намагався бути красномовним. На це суддя ввічливим, спокійним голосом зауважив, що всі наведені їм аргументи він вже має у задокументованому вигляді перед собою, й попросив навести щось, що не вказано в паперах. Під час перебування суддів у нарадчій кімнаті чоловік імпульсивно пресувався по коридору в очікуванні рішення та сказав, що «суддя сьогодні не в доброму гуморі». Рішення суддів було не на користь позивача, тому він швидко покинув судову залу.

Побачивши все на власні очі, мені стало зрозуміло, що стереотипи про суд – це скоріше «творчий» погляд на дійсність. Насправді ж, судді – не суворі, а просто об'єктивні, вони не відволікаються на сторонні речі та не сприймають завуальовану інформацію. Саме приміщення суду звичайне. Це не погано, і не добре, це нейтрально й неупереджено. Це не відволікає, це саме так, як і має бути. Судове засідання за наявності необхідної інформації проходить доволі швидко. Але за цим цікаво спостерігати. Тепер для мене суд – це не таємна споруда, де поважні люди вирішують важливі справи, а доступна установа, яка регулює відносини між законом та людьми. Можливо, моє ставлення до цього також трохи упереджене, але це лише тому, що маю власну думку. І раджу не ставитись до подібних речей упереджено, не побачивши все на власні очі.