Дії судді апеляційного суду під час апеляційного перегляду справи у світлі параграфу 3 Проекту Кодексу адміністративного судочинства України
Суддя Київського апеляційного адміністративного суду
Желтобрюх Ірина Анатоліївна
Важливість прийняття якісного, чіткого й зрозумілого процесуального кодексу для судді складно переоцінити. Майже щоденне правозастосування дозволило нам виявити кілька типових ситуацій, що виникають на практиці, дії суду за умови настання яких або взагалі не врегульовані Кодексом, або залишають простір для більш доречного, доцільного й ефективного регламентування таких правових питань.
Річ у тім, що приписи ст. 19 ч. 2 Конституції України зобов’язують суд як орган державної влади діяти виключно у межах та у спосіб, визначені законом. Простіше кажучи, аналогія процесуального закону неприпустима. Водночас численні “білі плями” саме процесуального закону не залишають судді іншого вибору, позаяк вирішувати певний перелік питань відповідно до сталої практики правозастосування.
У цьому сенсі запропонований Президентом проект нового КАСУ є актуальним, прогресивним, достатньо продуманим і деталізованим напрацюванням, ознайомлення з яким надихнуло на участь у подальшому його удосконаленні. («Нет предела совершенству», як відомо).Мені як судді апеляційного суду приємно було відзначити ґрунтовний підхід та глибоке занурення розробників у проблематику, а також урахування позитивних зобов’язань держави за відповідною практикою ЄСПЛ. Я із задоволенням констатую, що переважна більшість «каменів спотикання» успішно усунена. Використані більш чіткі формулювання, що дозволяють уникнути неоднозначного тлумачення, і, як наслідок, неоднакового правозастосування. Революційні новели, хоча раніше мало обговорювалися широким юридичним загалом і практично не застосовувалися на теренах України, виписані попри це детально й обґрунтовано, так, що принаймні, на перший погляд, складається враження, що усі можливі непередбачувані ситуації продумані.
Водночас, не з усіма його положеннями можна безумовно погодитися. Спершу дозволю собі зупинитися на базових засадничих та деяких процедурних моментах.
У проекті нового процесуального кодексу, так само, як і у чинному, збережений певний концептуальний дуалізм основних принципів (засад) адміністративного судочинства. Причиною цьому слугує те, щоініціаторами процесу в адміністративному суді, як і раніше, наряду з фізичними чи юридичними особами можуть виступати суб’єкти владних повноважень. Збереження таких повноважень за СВП принципово суперечить конституційно закріпленій меті адміністративного судочинства (ст. 125 КУ). Алерозробниками проекту пояснена доцільність такого підходу як тимчасовий захід, що забезпечить здійснення судового контролю за актами адміністративних органів. Попри вимушену необхідність його збереження, такий анахронізм вносить доволі суттєву плутанину у низку положень кодексу, за якої певна їх частина, направлена на більш ефективний захист прав та інтересів суб’єкта звернення від дій СВП, - суперечить іншій, направленій на об’єктивне встановлення обґрунтованості позову останнього до фізичної чи юридичної особи приватного права.
Так, принципові офіційного з’ясування обставин справи з одного боку протиставлена так звана презумпція “винуватості” суб’єкта владних повноважень (за яким тягар доказування правомірності своїх дій покладається на СВП у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності останнього) з іншого. Наявність такого антагонізмузобов’язує більш виважено підходити зокрема, до питань можливості прийняття (витребування) і наступного дослідження нових доказів судом апеляційної інстанції задля забезпечення дотримання балансу інтересів та принципу пропорційності.
Зазначене питання може бути вирішене шляхом виділення в окремий розділ усіх норм, що регулюватимуть порядок вирішення справ за позовами (поданнями) СВП, від основних принципів (засад) до особливостей судового провадження, з метою наступного «безболісного» одномоментного видалення такого розділу з Кодексу.
У такому разі процесуальні питання усуненняпід час апеляційного переглядунеповноти встановлення обставин справи чи недостатності доказів, так само як і вирішення питань обґрунтованості ненадання (недослідження) таких доказів у суді першої інстанції - можуть бути по-різному врегульованів залежності від суб’єкта звернення до суду.
Привертає увагу й наділення різним змістом однакових за семантичним значенням сполучень слів «судове рішення» й «рішення суду» залежно від перестановки слів у ньому (стаття 4). Пам’ятаючи, що судове рішення має бути зрозумілим і для пересічного громадянина, а також враховуючи можливі складнощі перекладу на іноземні мови у разі потреби, - пропоную замінити одне із застосованих формулювань на слова-синоніми.
Ч.7 ст.47 і ч.9 ст.79 проекту визначають обов’язок сторони щодо направлення доказів іншим учасникам справи. У цьому сенсі звертає на себе увагу кілька моментів. По-перше, направлення не гарантує отримання їх сторонами, що не забезпечує дотримання прав останніх, на захист яких направлена новела.По-друге, не визначена форма направлення (електронна, поштовим відправленням, тощо).По-третє, скільки це буде коштувати учасникам процесу у разі значного обсягу таких матеріалів і кола учасників?І, врешті, заздалегідь – це скільки часу?
Питання строків звернення до суду теж врегульоване проектом дещо по-іншому. Так, абзац 2 частини 3 статті 122 є відсилочною нормою івизначає певні категорії справ (ч.ч. 5, 6), строки звернення до суду по яких встановлюються виключно цим Кодексом. Це означає, що для звернення до суду в усіх справах щодо оскарження рішення СВП, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів, встановлюється тримісячний строк (ч 5); а у справах щодо прийняття, проходження та звільнення з публічної служби – місяць (ч 6). Звертаючись до частини 5 цієї статті, зауважу, що таким рішенням, на підставі якого СВП може бути заявлено вимогу про стягнення коштів, є і ППР. Виключивши цю категорію справ з-під дії Податкового кодексу, розробники, певне, не врахували, що не в усіх випадках на підставі ППР може бути заявлено вимогу про стягнення коштів. Чи не означає це, що строк оскарження до суду ППР буде різним і залежатиме від того, чи можливе подальше стягнення коштів на його підставі?
Визначена ч.4 ст.151 проекту заборона забезпечення позову у виборчих справах суперечить висновкам КСУ, викладеним у рішенні від 19.10.2009 №26-рп/2009.
Частиною 8 статті 249 проекту знову вводиться в дію окрема ухвала суду вищестоящої інстанції щодо судді. Як це співвідноситься із принципом незалежності суддів?
Частина 3 статті 251 проекту - 2 дні на виготовлення суд рішення. Календарних чи робочих? Занадто мало з урахуванням вимог, які ставляться до змісту судового рішення.
Під час побіжного ознайомлення з текстом законопроекту привертають увагу також повтори: ч.9,10 ст.31 – ч.1,2 ст.35; ч.5 ст.9 – ч.4 ст.77.
У межах запропонованого мені обсягу опрацювання (параграф 3 “Апеляційний розгляд” Глави 1 Апеляційне провадження Розділу ІІІ Перегляд судових рішень) пропоную на обговорення такі пропозиції.
Стаття306 є довгоочікуваною нормою, адже наразісудді не знають, що робити у разі помилкового відкриття апеляційного провадження. Можливість закриття апеляційного провадження як помилково відкритого не передбачена чинною редакцією Кодексу, але подальший розгляд такої апеляційної скарги видається ще більшим порушенням. Проте, враховуючи, що неможливо передбачити усі випадки, настання яких може призвести до помилкового відкриття провадження, пропоную доповнити підстави для закриття провадження, визначеніп.п. 1, 2 частини 1 цієї статті узагальненимположенням, що підсумовувало б усі можливі випадки помилкового відкриття провадження суддею апеляційної інстанції, або ж не робити перелік таких підстав вичерпним.
Із запропонованої редакції пункту першого частини першої статті 307 проекту Кодексу, так само як і з приписів статей 49 – 50 законопроекту,не вбачається, якими мають бути дії суду апеляційної інстанції у разі, коли судом першої інстанції до участі у справі не залучено третіх осіб та коли рішення суду впливатиме чи вже впливає на права і обов’язки таких осіб; або якщо в результаті ухвалення апеляційним судом нового судового рішення сторона може набути прав по відношенню до третьої особи. Чи може суд апеляційної інстанції у такому разі залучати до участі у справі третіх осібпід час апеляційного перегляду?Наразі це питання залишається спірним.
Пункти 4 і 5 частини 1 статті 307 не повністю узгоджені між собою та рештою приписів законопроекту щодо цього питання. Як мінімум, слід поміняти їх у порядку черговості викладу. Вбачається, що для забезпечення можливості виконання суддею приписів пункту 4 цієї частини статті необхідна позитивна відповідь на питання наступного, п’ятого пункту, яке, у свою чергу, слід вирішувати лише за умови встановлення неповноти чи недоведеності суттєвих обставин справи.
До переліку, визначеного частиною 4 статті 307 Проекту, пропоную додати такі умови, як необхідність розгляду заяв про роз’яснення рішення, усунення описки або арифметичної помилки, а також інші недоліки, що потребують усунення до перегляду справи апеляційною інстанцією.
Імперативний характер припису частини 3 статті 309 передбачає обов’язок суду дослідити докази, за наявностілише однієї умови – вони (такі докази) стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві до неї. Це прямо суперечить попередньо викладеним нормам про обумовленість можливості прийняття нових доказів певними обставинами (ст.ст. 77-80), і прямо суперечить наступній частині цієї ж статті. Важливо звернути увагу на дієслова, використані у статті: прийняття і дослідження. Дослідити можна лише прийнятий доказ, тому прийняття повинно передувати дослідженню, але не навпаки.
Для того, щоб новела частини 5 статті 309 «запрацювала», слід чітко визначити, що означають «підстави позову» у розумінні конкретно цієї статті. Чи то правові підстави, чи обставини, якими обґрунтовується позов. При цьому, в законодавстві України не надано визначення понять «предмет» і «підстава» позову. Враховуючи вищевказане, для розуміння зазначених понять, необхідно звернутися до практики судів касаційної інстанції. Згідно положень пункту 10 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в адміністративній справі» від 20.05.2013 року за № 7, «резолютивна частина рішення є завершальною і відображає результат вирішення справи адміністративної юрисдикції, а тому повинна містити чіткі та вичерпні висновки щодо всіх вимог, які були предметом позову, апеляційної чи касаційної скарги». При цьому, щодо «підстави» позову подібних висновків адміністративним судом касаційної інстанції не надано. В свою чергу, згідно положень пункту 4 частини 1 статті 106 КАС України адміністративний позов повинен містити зміст позовних вимог, згідно з частинами четвертою і п'ятою статті 105 КАС України, і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Враховуючи вищевказане, а також тотожність вимог до позовної заяви в адміністративному процесі із цивільним та господарським процесом, можливо зробити висновок, що «предмет» і «підстава» позову в адміністративному процесі є такими ж поняттями, що і в цивільному і господарському процесі.
До 5 абзацу пункту 1 частини 1 статті 323 Проекту: яка практична необхідність зазначення у вступній частині кожної постанови суду апеляційної інстанціїчасу і місця ухвалення рішення судом першої інстанції, а також дати складення повного тексту такого рішення?Дійсно, дата складання повного тексту судового рішення можемати значення при вирішенні питання дотримання строків звернення з апеляційною скаргою. Разом з тим, час винесення рішення судом першої інстанції необхідно вказувати лише в судових рішеннях по певних категоріях справ (виборчі, видворення, за поданнями ДПІ), де година впливає на плин строків. А яке практичне значення такої вимоги у решті випадків? Чи є виправданим таке додаткове навантаження на суддю?(Пригадаймо про дводенний строк виготовлення повного тексту судового рішення).
Імперативний характер приписів пункту 4 частини 1 статті 323робить подання звіту про виконання судового рішення, яке вимагає від СВП вчинення певних дій, обов’язковим (абз 6), що, однак, не випливає зі змісту частини 1 статті 383 законопроекту.
У частині 2 статті 326 проекту набрання чинності пов’язане з «моментом підписання» судового рішення. Про яке саме підписання йдеться?На папері ручкою чи електронним ключем в ЄДРСР?
Не можу оминути увагою ще кілька важливих питань, що, хоч і не входять до теми моєї доповіді, але є надзвичайно важливими у практиці застосування.
Якщо заява про перегляд рішення за нововиявленими обставинами подана лише на частину судового рішення, то чи варто скасовувати повністю рішення суду? Можливо, достатньо у такому разі скасувати ту його частину, якої безпосередньо стосуються нововиявлені обставини?... Проте такої можливості ні чинний процесуальний кодекс, ні новий проект не передбачає. Це породжує неоднакову практику застосування цієї норми. Здебільшого суд скасовує попереднє судове рішення в повному обсязі, що тягне негативні наслідки для тих учасників розгляду, яких нововиявлені обставини взагалі не стосуються. Приклад – скасування повністю судового рішення про задоволення колективного позову з вимогою про поворот виконання.
У разі якщо особою в апеляційному порядку оскаржується лише частина судового рішення (частина вимог або частина суми) то чи варто і чи справедливо вимагати сплати судового збору виходячи з обсягу первинно заявлених вимог (на день подачі позову)? Закон України “Про судовий збір” відповіді на таке питання не дає. Пропоную розглянути можливість внесення відповідних змін до цього закону.