Державний Сенат Української Держави у 1918 р.: нормативне забезпечення діяльності
Суддя Київського апеляційного адміністративного суду
Степанюк Анатолій Германович
У XX ст. українці кілька разів намагалися створити власну державу, щораз наражаючись на спротив, у тому числі й збройний, з боку окремих сусідніх країн. Найтриваліше існувала національна державність за доби Української революції у 1917-1921 рр. У цей непростий історичний період на просторах України широко розгорнулося державне будівництво, що своєю метою бачило побудову національної держави, незалежно від того, в яку соціально-економічну форму її вмонтовували. Без сумніву, формуванню інститутів судової влади, як таких, що вирішували спори між різноманітними суб'єктами правовідносин, надавалося важливого значення.
Першим владним кроком на шляху реформування судової системи та судочинства в Українській Державі стало видання закону від 2 червня 1918 р., в якому вперше вказувалося на необхідність створення Державного Сенату з функціями, що належав у колишній Російській імперії Правительствуючому Сенату. Тимчасово, до видання закону, функції Сенату, включаючи й інститут касації, мав перебрати на себе Генеральний суд. У Законі від 2 червня 1918 р. прямо заявлялося: «Генеральний суд складається з трьох департаментів: цивільного, карного й адміністраційного і виконує на цілій території України всі функції, належні до утворення його Правительствуючому Сенатові, а також касаційні функції Головного воєнного суду, якщо їх не змінено іншими законами Української Держави» [1].
Закон від 2 червня 1918 р. мав тимчасовий, перехідний характер. Через місяць, а саме 8 липня І9І8 р П. Скоропадським був підписано ухвалений Радою міністрів законопроект. «Про утворення Державного Сенату», який запроваджувався в Української Держави з і вересня 1918 р. Того ж дня побачив світ Закон «Про судові палати й апеляційні суди». Законодавчі акти набули чинності після їхнього оприлюднення у газеті Державний вісник від 26 липня І9І8 р.
Закон «Про утворення Державного Сенату» віл 8 1918 р. визначив порядок формування, структуру, повноваження найвищою органу судової влади Української Держави, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та зміщення з посад, котрі вони обіймали [2 арк. 18-29].
Відповідно до ст. 1 та 2 Закону встановлювалося, що Державний Сенат мав складатися із Загальних зборів Сенату та трьох Генеральних судів, а саме: Адміністративного, Цивільного та Карного. Крім того, зазначалося, що у складі Сенату, у передбачених нормами Закону випадках, мали діяти: Загальні збори Сенату. Загальні збори цивільного та кримінального Генеральних судів, Об'єднана присутність усіх Генеральних судів, Об'єднана присутність адміністративного та цивільного генеральних судів. Об'єднана присутність адміністративного та кримінального генеральних судів та Вища дисциплінарна присутність [2 арк. 23-23 зв.]. Перелік вказаних інституцій у складі Державного Сенату абсолютно тотожний ст. 119/4 Статуту кримінального судочинства Російської імперії від 20 листопада 1864 р.
Сенаторів уперше притачан гетьман, а згодом вони мали обиратися самим Державним Сенатом і затверджуватися главою держави. До кандидатів пред'являлися такі вимоги: наявність вищої юридичної освіти і не менше 15 років трудового стажу в судових органах на посадах не нижчих судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду, на адвокатській службі чи викладацькій роботі. Для претендентів на посаду сенаторів Цивільного Генерального суду до трудового стажу зараховувався 5-річний термін перебування на посаді секретаря цивільного департаменту судової палати, а для кандидатів на посаду до Адміністративного Генерального суду -особи, що мали вишу освіту і працювали не менше 15 років на державній чи громадській службі [2, арк. 18-29]. До складу сенаторів Загальних зборів Державного Сенату могли призначатися не лише особи, що відповідали пред'явленим вимогам, а й колишні державні службовці, котрі перебували на посадах міністрів.
У відповідності до Закону, передбачалася посада Голови Державного Сенату або Президента, якого як і сенаторів Загальних зборів призначав гетьман за поданням Ради Міністрів. Ст. 6 визначала, що Президент Держанного Сонату головує на Загальних зборах, підзвітний гетьману і мав разом з Міністром юстиції доповідати останньому про ПОТОЧНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ввіреного йому органу [2. арк. 18 -29].
На звільнену посаду сенатора Генерального СУДУ кандидатів могли пропонувати Міністр юстиції. Президент сенату чи один із сенаторів того суду, то якого балотується кандидат Вибори мали проводитися за участі Президента Сенату у Загальній присутності Генерального суду з персональним голосуванням усіх членів, у тому числі й Президента. Особа, що набрала найбільшу кількість голосів, вважалася обраною на посаду сенатора після погодження з Радою Міністрів і затвердження «ясновельможним» паном гетьманом [2. арк. 18-29].
Особа, затверджена на посаді сенатора, отримувала достатньо широкі прерогативи. Тимчасове усунення сенатора від посади могло бути здійснене лише за ускладненою процедурою, а саме - у разі притягнення його до кримінальної відповідальності з дозволу Загальних зборів Сенату. Законодавець також ускладнив процедуру цілковитого звільнення сенатора з посади і позбавлення звання сенатора (ст.11). Це могло статися лише за вироком дисциплінарного чи кримінального суду (ст. 12). У разі здійснення посадового злочину член Державного Сенату притягувався до відповідальності за письмовою згодою Ради Міністрів, затвердженою гетьманом (ст.13), а до дисциплінарної - винятково Загальними зборами Сенату (ст. 14). Порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності судіді генерального суду врегульовувався не власним законом Української Держави запозиченими положеннями із «Уставы судебных установлений» Російської імперії від 20 листопада 1864 р. Існувала, крім тою, законодавча заборона, котра унеможливлювала переведення сенаторів із одного Генерального суду до іншого без їхньої згоди |2, арк. 18-29].
Обрання кандидата на посаду, позбавлення звання, звільнення та тимчасове усунення сенатора від посади здійснювалося шляхом голосування, за наявності кворуму у дві третини присутніх від усіх членів Державного Сенату або членів Генерального суду за приналежністю. У разі, коли голоси поділилися порівну, навіть тоді, коли за одну із пропозицій голосував Президент Сенату чи Голова окремого Генерального сулу, вибори вважалися такими, що не відбулися.
Отже, член Державного Сенату був достатньою мірою захищений від втручань у свою діяльність як з боку гетьманської адміністрації, так і самого гетьмана. Правові норми, що містяться в Законі «Про утворення Державного Сенату» від 8 липня 1918 p., забезпечували недоторканність сенаторів, сприяючи їм об'єктивно і незаангаховаяо розглядати кримінальні, цивільні чи адміністративні справи найвищій судовій інстанції країни, виконувати інші, передбачені чинним законодавством функції |2. арк 16-29]. Як бачимо, в умовах Першої світової війни, перманентно триваючою конфлікту з більшовицькою Росією, розрухи, завданої невдалими експериментами Центральної Ради, Українська Держава гетьмана П. Скоропадського ставила перед собою завдання розбудови ефективного механізму здійснення верховною правосуддя на засадах відокремлення судочинства від органів державної влади, запобігання можливим стороннім впливам з метою укладення неправосудних рішень.
Із 36 по 42 статтю Закону «Про утворення Державного Сенату» законодавець відмовився від викладу власного бачення розвитку касаційною провадження в Україні [2. арк. 18- 29]. У подальшому він постійно посилається на відповідники, рецепійовані із російського імперського законодавства, в основному ухваленому піл час проведення судової реформи 20 листопада 1864 р. Інститут касації остаточно оформлюється в Росії саме із запровадженням серії кодифікованих актів, що отримали назву «Устави». Йдеться, насамперед, про запровадження «Судебных учреждений и судебных уставов», «Устава уголовного судопроизводства» и «Устава гражданского судопроизводства» 1864 р., у яких визначені інститути касаційного провадження та містяться правила розгляду касаційних скарг і протестів на судові рішення, що вступили у законну силу. Власне, вони і стали тим нормативно-правовим базисом, на який спиралася національна касаційна адміністративна, карна та цивільна юстиція Української Держави гетьмана П. Скоропадського з незначними відмінностями, котрі здебільшого нами були охарактеризовані вище.
З огляду на вищевикладене вважаємо за необхідне зробити два головних висновки: по-перше, правова регламентація діяльності Державного здійснювалася в Українській Державі гетьмана П. Скоропадського відповідно до ухваленого Радою міністрів Закону «Про утворення Державного Сенату» від 8 липня 1918 р. Закон прямо відтворював більшість норм імперського законодавства судової реформи 1864 р. щодо структури інститутів, органів Сенату Російської імперії, порядку їх функціонування та обсягів повноважень касаційних установ; по-друге, не ставши цілковитим витвором національної правої думки. Закон від 8 липня 1918 р. має низку новаторських приписів, узгоджених із суспільно-політичними змінами, що сталися за останні 50 років. На відміну від положень російського реформаторського законодавства, яким передбачалося функціонування двох касаційних департаментів - кримінальних і цивільних справ, в Україні з доби УНР продовжував діяти третій - адміністративних справ:
Бібліографія:
1. Повідомлення з Ради Міністрів Української Держави // Державний Вісник. - 1918. - № 12
2. ЦДАВОВ України у м. Києві. Ф. 2207. Oп. 1. Спр. 1616. - Ухвалений Радою Міністрів Закон «Про утворення Державного Сенату». - Арк. 18-29.