Особливості застосування практики Європейського суду з прав людини

Помічник судді Київського апеляційного адміністративного суду

Марченко Артем Анатолійович

З огляду на необхідність приведення українського права у відповідність до норм і принципів міжнародного права важливим уявляється вивчення європейського правового досвіду та європейської правової доктрини. Одна з проблем, яка досліджується сьогодні, - це джерела й форми права, що особливо актуально з урахуванням прийняття Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини», в ч. 1 ст. 17 якого говориться, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права [1]. Звідси питання: чи випливає з цього прецедентність рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та як це впливає на застосування його практики в Україні?
Л. Вільдхабер зазначає, що Суд формує певні прецедентні право положення, і якщо в майбутньому, розглядаючи справу навіть щодо іншої держави, він констатує там аналогічну ситуацію з порушенням права людини, то цілком очевидно, що він застосує такий самий підхід, як і в попередній справі. ЄСПЛ продовжує пропонувати національним судам напрямок розвитку й еволюції захисту прав людини. Він завжди дотримувався своїх прецедентів, за винятком випадків, коли існують переконливі причини, що змушують скоригувати тлумачення Конвенції 1950 р. у зв’язку зі змінами соціальних цінностей чи повсякденних умов життя. Суд при цьому не тільки додержувався своїх прецедентів стосовно постанов, що виносяться проти держав-відповідачів, а й визнавав, що однакові мінімальні європейські стандарти повинні дотримуватися всіма державами - членами Ради Європи. Це позиція Голови Європейського суду з прав людини. Головний юрисконсульт Суду М. Де Сальвіа на науково-практичній конференції, що відбулась 20-23 квітня 2005 р. в Уральській державній юридичній академії (м. Єкатеринбург, РФ), теж охарактеризував прецеденти Суду як джерело права. С.В. Шевчук підкреслює, що європейське прецедентне право з прав людини служить додатковим джерелом права при застосуванні й тлумаченні конституційних норм про права людини, які співпадають з основними правами, закріпленими в нормах Конвенції 1950 р. Особа, яка звертається до ЄСПЛ не зобов’язана посилатися на цю Конвенцію в національних судах, якщо вона посилається на положення національного законодавства аналогічного змісту, як правило, на відповідні конституційні норми про основні права та свободи. Правознавець переконує, що прецедентне право, створене ЄСПЛ, є обов’язковим джерелом права України, оскільки 17 липня 1997 р. був прийнятий Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 p., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». У п. 1 цього Закону зазначено, що Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 46 Конвенції 1950 р. щодо визнання обов’язковою й без укладення спеціальної угоди юрисдикцію ЄСПЛ в усіх питаннях, що стосуються тлумачення й застосування Конвенції 1950 р.
Визнання практики ЄСПЛ джерелом права в Україні, на думку С.В. Шевчука, зумовлено також міркуваннями практичної доцільності, оскільки, за зауваженням Венеціанської комісії «За демократію через право», за умови обмеженості державних ресурсів набагато краще витрачати фінанси на проведення необхідних реформ, які допоможуть запобігти порушенням Конвенції, аніж сплачувати справедливу сатисфакцію тим особам, які вже страждають від таких порушень [2, с. 456-457].
С.П. Головатий на міжнародній конференції «Вплив практики Європейського суду з прав людини на національне конституційне судочинство» (14 жовтня 2005 р., м. Київ) наголосив, що використання рішень ЄСПЛ - це обов’язок національних судів, зокрема України. У цьому його підтримав суддя М.В. Костицький, на думку якого, ЄСПЛ не є найвищою інстанцією для національних судів; його рішення є обов’язковими для конкретної держави в конкретній справі, а не прецедентом для всіх. [3, с. 154].
Л.Д. Тимченко вважає, що формулювання ст. 17 згаданого Закону щодо використання практики Суду як джерела права не дуже коректне, оскільки цей припис Закону дає підстави стверджувати, що ЄСПЛ творить право, що не відповідає дійсності. Було б правильнішим говорити, що практика Суду є джерелом тлумачення Конвенції 1950 р.
Девід Харіс зазначає, що завдяки тлумаченню положень Конвенції Європейським судом із прав людини концепція справедливого судового розгляду зазнавала певних змін, еволюціонувала, і на нинішньому етапі вона становить систему елементів, до яких належать: процесуальна рівність (рівність можливостей) сторін; вимога вмотивованості судового рішення; надання правової допомоги стороні, яка її потребує і не має змоги самостійно собі її забезпечити, якщо це необхідно в інтересах правосуддя [4]. І хоча на перший погляд здається, що ЄСПЛ створює обов’язкові норми, робить це він з огляду на Конвенцію 1950 р. Таким чином, рішення ЄСПЛ є джерелом тлумачення Конвенції 1950 р. Саме з огляду на це суди України повинні застосовувати практику ЄСПЛ.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. // ВВР України. - 2006. - № 30. - С. 260.
2. Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні / С. Шевчук. - К. : Реферат, 2007. – 640 с.
3. Полешко А. Рішення Європейського суду з прав людини та національне конституційне судочинство (нотатки з міжнародної конференції) А. Полешко // Право України. - 2005. - № 2. - С. 153-155.
4. Шевчук C.В. Щодо обов’язковості рішень Конституційного Суду України у контексті доктрини судового прецеденту / С.В. Шевчук // Право України. - 2000. - № 2. - С. 45-48.