Facebook Twitter Youtube

Чорнобиль, 35 років потому

Цей дощ  як душ. Цей день такий ласкавий.
Сади цвітуть. В березах бродить сік.
Це солов’їна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.

Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,
І прилітають гуси щовесни.

Але кленочки проросли крізь ґанки.
Жив-був народ над Прип’яттю  і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
і ходить Смерть, єдиний тут грибник. 

Ліна Костенко

 

26 квітня 1986 року Україну спіткала страшна трагедія, наслідки якої, без перебільшення, зачепили  кожного з нас. Довгі роки інформація про причини Чорнобильської катастрофи, справжній перебіг подій, кількість людей, задіяних у її ліквідації, умови їх роботи, приховувалась; багато чого, напевно, ми не знаємо і досі.

Водночас, кожен із нас володіє бодай маленькою частинкою спогадів: про себе, своїх батьків, друзів, рідних – які сьогодні надають можливість відновити у пам’яті фрагменти подій минулого, згадати місця, у які неможливо повернутися, вшанувати пам'ять тих, хто поклав життя і здоров’я заради нашого порятунку.

Тож сьогодні, у день 35-ї річниці Чорнобильської катастрофи, ми попросили поділитися такими спогадами наших працівників.

 

Згадує Світлана Константінова:

«Мій тато, Константінов Борис Григорович, є ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС. На той час він працював водієм на автобазі тресту «Укркомплектмонтаж», що розташований у місті Боярка. Після сумнозвісної аварії водіїв автобази направили до Чорнобильської зони евакуйовувати людей. Сказали забирати в першу чергу дітей та жінок. Подробиць щодо трагедії, яка сталась, працівники тресту не знали, тому, відповідно, жодних захисних костюмів чи респіраторів вони з собою не мали.

Через брак транспорту та людей, водіїв автобази залучали для організації підвозу пожежників та інших представників екстрених служб. Вони на вантажних машинах підвозили ближче до реактора пісок та порошки для гасіння пожежі, а також залізні труби, які прокладали по землі для подачі води.

За участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС батько у вересні 1986 року був нагороджений почесною грамотою підприємства.» 

Згадує Владислава Новак:

«У 1986 році мій тато працював водієм в автобусному парку міста Києва. Того дня близько опівночі водії повертались до автопарку після зміни. Їх зібрали та повідомили про необхідність негайно вирушити в міжміський рейс для евакуації населення. Про точне місце призначення та обставини не повідомляли. Зараз я не можу вказати точну дату, але знаю, що це були перші дні після аварії.

Коли вони рушили з міста Києва, колону з автобусів супроводжував автомобіль з військовими. Вже згодом, по дорожнім знакам та орієнтирам було зрозуміло, що всі автобуси їдуть у напрямку міста Прип'ять. Прибувши у вказаний населений пункт, водії побачили скупчення людей, які були відверто збиті з пантелику. Виникали непорозуміння, оскільки ніхто не повідомляв подробиць щодо ситуації, яка склалась, та подальших дій. 

Вже після повернення додому водіям надали відгул і попросили поки що не поширювати інформацію щодо обставин останнього рейсу. Наскільки відомо, в архіві вказаного автопарку досі збереглись вказані маршрутні листи та карта.»

 

Згадує Світлана Литвин:

«Мій дідусь, Василь Павлович, був військовослужбовцем понадстрокової служби.  Коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, він перебував у місті Славутич. На той час весь особовий склад військової частини був задіяний у ліквідації наслідків аварії. Дідусь розповідав, як їх групами завозили зранку на місце трагедії і забирали вже ввечері. Тоді мало хто усвідомлював небезпеку, яку спричинив вибух. Загалом він залишався у цій військовій частині близько трьох років. Помер дідусь від наслідків опромінення радіацією.»

 

Згадує Антоніна Коваленко:    

«У 1986 році моя сім’я жила у місті Славутич. Мама, Ніна Василівна, працювала медичною сестрою на державному підприємстві та перевіряла стан здоров’я працівників, які мали виїжджати у рейс.

До ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС залучали дуже багато молоді та військовослужбовців. Останнім пропонували можливість скоротити термін проходження строкової служби, якщо вони погодяться залізти на дах четвертого реактору для скидання попелу та уламків.

Також було багато медиків з усього СРСР. Лікарі, яких привезли із західної України, розповідали, що їм не повідомили про справжні причини відрядження. Про трагедію, яка сталася, та її наслідки вони дізнались уже безпосередньо на місці.

Окремо закарбувалось у пам’яті мами щоденне вимірювання показників радіоактивного випромінювання. Так, перед тим як зайти у їдальню, кожного перевіряли дозиметром. Якщо показники рівня радіації були сильно перевищенні, людей відправляли мочити ноги у спеціальному розчині, а вже потім дозволяли зайти у приміщення.

Багато жінок працювали у пральні для обеззараження речей працівників різних підприємств та служб, при цьому не усвідомлюючи небезпеку для свого здоров’я».

Важко уявити, як в один момент квітуча і життєрадісна місцина перетворилася на пустку, країну в країні, зі своїми кордонами, нормами, порядками  — Зону відчуження. У зовні мальовничих і привабливих краєвидах віднині причаїлася страшна для людини небезпека, яка змусила їхати звідси якнайдалі. Колись жваві і сповнені життя села, містечка і цілі міста, залишені напризволяще, безсилі проти руйнівної сили часу, уже зникли з карт, і скоро перетворяться на спогад.

 

Згадує Катерина Квятковська: 

«У ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брали участь мої батьки  Пінчук Юрій Володимирович та Пінчук Раїса Іванівна.

Я народилася і до 1990 року жила у містечку Поліське, яке розташоване у 60-ти км від міста Прип’ять. Через аварію ми з родиною були відселені до м. Києва.

На момент аварії у Поліському жили понад 11 тис. жителів, працювали промислові підприємства, три школи, ПТУ, два будинки культури.

Звісно, що після відселення мешканців місто перетворилося на руїни.»  

 

 

Здавалося б вже давно минулі події у Чорнобилі далися нам взнаки згодом і продовжують чинити лихо досі. Вони наклали болісний відбиток на безтурботне дитинство й щасливу молодість. Зберегти спогади про ту страшну планетарну катастрофу й не допустити подібного в майбутньому  наше головне завдання.

Велика шана пам’яті загиблих і безмірна подяка за подвиги рідним, завдяки яким живемо і розповідаємо їх історії.

Переглянути документальну виставку Державної архівної служби України "Чорнобиль: 35 років пам’яті"

Зателефонувати до суду   • 044 254 21 99 • 097 517 67 65