Facebook Twitter Youtube

Суддя Костянтин Бабенко: «Як можна любити роботу, не знаю. Але її треба виконувати якісно й відповідально – ось це я знаю точно»

Костянтин Анатолійович Бабенко – суддя Київського апеляційного адміністративного суду з 2008 року. До цього обіймав відповідні посади в господарському суді Київської області.

 

Окрім цього, Костянтин Анатолійович є професором державного вищого навчального закладу «Університет менеджменту освіти» Національної академії педагогічних наук України, членом науково-консультативної ради при Вищому адміністративному суді України та викладачем Національної школи суддів України. Має науковий ступінь доктора юридичних наук, вчене звання професора, доктор юридичних наук габілітований (ЄС).

 

 

 

- Учора викладали в Національній школі суддів України, сьогодні проводите судове засідання, а вже завтра читаєте лекцію в університеті. Як удається встигати все й усюди?

 

- Устигає той, хто нікуди не поспішає. Головне – структурувати свою роботу, правильно її організувати. Щастя, в університеті трішки під мене підлаштувалися, а я, знаючи розклад занять і лекцій, підлаштовую під них судові засідання.

 

- До якого виду діяльності найбільше лежить душа?

 

- Одного не можу виділити. Усе цікаво: спілкуєшся з людьми і там, і там. Наш університет при Національній академії педагогічних наук здійснює переатестацію керівного складу ВНЗ України, тому моїми студентами є ректори, проректори, декани, завідувачі кафедр. З ними цікаво спілкуватися так само, як і в суді. Не знаю, як колеги ставляться до своєї роботи, – я знаходжу в ній частинку творчості, тому це теж цікаво.

 

- Наскільки серйозною є конкуренція серед суддів? Ділитися знаннями з колегами – це ж не лише демонстрація власного досвіду, а й своєрідна допомога конкурентам?

 

- У нас конкуренції немає. Головне, щоб було справедливе законне рішення. Я теж консультуюся із колегами з деяких питань, коли бачу, що мого досвіду не вистачає, хоч і пропрацював суддею вже п’ятнадцять років.

 

- Досить немало ваших статей присвячено темі корупції. Наскільки сьогодні це явище є небезпечним на державному рівні?

 

- Корупція – проблема дуже давня. Скільки б не виступали затяті борці, її подолати повністю неможливо – можна тільки обмежити. Наприклад, я спілкувався із суддями зі США та суддями Європейського Суду. І там теж є корупція! Мабуть, навіть у суддівському корпусі. У всьому світі, певно, є, проте мінімізована. Чому? По-перше, великі заробітки, по-друге, у суддів є гарантії. Якщо людину звільняють через корупцію, головне не осуд чи покарання, а втрата віри суспільства в те, що вона здатна чесно й справедливо працювати на своїй посаді.

 

Колись була розмова з начальником ДАІ однієї країни. Я запитав, чи може за гроші видати водійське посвідчення, щоб не складати іспит, не навчатися. Він узяв калькулятор, щось порахував і відповів: «Можу. Це вам буде коштувати 781,317 доларів». Запитую, звідкіля така точність, а він каже: «У такому випадку я залишуся без роботи й без пенсії. От і порахував, скільки соціальних гарантій втрачаю. Виходить, якщо випишу водійське посвідчення, ви сплатите цю суму, то вона перекриє втрати». Розумієте, ніхто ж не віддасть такі кошти – корупції немає. Отже, людина дорожить своєю роботою. У цьому вся проблема. У США теж є корупція, але вона мінімізована тим, що доступ до людини, із якою можеш провести корупційні діяння, дуже обмежений. Треба мати великі статки, щоб із такою персоною спілкуватися. А в нас немає гідної зарплатні, немає надійних соціальних гарантій: сьогодні дали, а вже завтра забрали.

 

- Ви писали про корупцію в системі вищої освіти. Будучи професором «Університету менеджменту освіти», доводиться спостерігати за таким явищем або хоча б можливістю його виникнення?

 

- Я як батько можу сказати, що корупція є всюди. Це питання економіки: педагоги отримують дуже низьку заробітну плату. Батьки ремонтують клас – корупція, купують парти – корупція, бо це має робити школа. Зараз є багато приватних шкіл, де люди офіційно сплачують за навчання, офіційно ці гроші оподатковують, офіційно вони надходять у державу – і все, дитина навчається. А ще є безкоштовна медицина й безкоштовна середня освіта, яка поготів за Конституцією обов’язкова. А насправді вони не безплатні. Приходиш у лікарню, а тобі: «Купи бинт і т.д.». Це треба змінювати. Так, корупцію неможливо побороти, але зменшити можна. Якщо в нас, наприклад, 80% корупції, то її реально звести до 5%. І це можливе саме завдяки економіці.

 

- І скільки, на вашу думку, має пройти часу?

 

- Треба займатися економікою, треба змінювати законодавство. Проте бачу, що зараз відбувається в поліції: прийшли нові люди й зовсім не розуміють навіщо. Оголосили конкурс – вони подали документи, перемогли, але ж не знають своєї роботи. Тому не можна просто так узяти й перевернути все з ніг на голову. Треба це робити повільно, поступово.

 

- У вас є стаття про сутність, причини й наслідки корупції. Як думаєте, кому насамперед треба читати такі праці?

 

- Треба читати всім, хто знаходиться на посадах, пов’язаних із явищем корупції. Досі збереглися радянські схеми на кшталт «комусь можна – комусь ні». Їх треба поступово викорінювати, щоб у людей змінювалася свідомість. Коли йдеш отримати щось від державної установи, то треба розуміти: якщо ти несеш туди гроші, бо хочеш зробити все швидше, то сам же й підштовхуєш чиновників на корупційну діяльність. Отож, має змінитися свідомість молодої людини.

 

- Дехто вважає, що людина, вихована в радянські часи, вже не може змінити власну свідомість. Лише прихід молоді змінить ситуацію. Як ви ставитеся до такої думки?

 

- Я не згодний. Треба, щоб були правила життя, щоб були закони, які неможливо змінювати щодень. Повертаюся до суддівської роботи: суддя, прийшовши на посаду, отримав певні гарантії, тобто уклав із державою контракт, пропрацював так 10 років, а потім усе змінилося: відібрали грошове утримання, якісь пільги. От людина й думає: «А як далі? А якщо все заберуть?» Цю проблему треба вирішувати на законодавчому рівні. Не можна в парламент набрати лише молодь. Хто ж цю молодь навчить, передасть свій досвід? Зрештою, у державних органах не лише корупціонери працюють.

 

Костянтин Анатолійович підводиться, шукає в маленькій бібліотеці книгу.

 

У нас от є двомовне видання «Прояви корупції в системі освіти: запобігання та протидія». До речі, цей посібник представляли в Гарвардському університеті. Інститут при Національній академії педагогічних наук України робив серед населення опитування, пов’язане з темою корупції. Найцікавіше, що хтось чотири роки тому розповсюдив інформацію, що судова система нашої держави є найбільш корумпованою. А виявилося, що насправді лідирують заклади охорони здоров’я та навчальні. Проте ми не можемо їх притягнути до відповідальності, бо лікарі й педагоги не є державними службовцями.

 

Повернімося до економічної складової: якщо в лікаря немає якихось препаратів, а він розуміє, що людині потрібні саме вони, то що робити? Давати воду замість ліків? Чи сказати: «Хочете вилікувати родича – купіть такі препарати»? Також ще з радянських часів люди звикли «дякувати» лікарю. У нас це не вважають корупцією, тому що медик не є державним службовцем.

 

Бере в руки книгу, шукає 86 сторінку:

 

Запитання до опитуваних було таке: якщо Вам чи членам Вашої сім’ї доводилося протягом останніх 12 місяців давати хабарі, «благодійну допомогу» чи дарунки, то де саме? І що ми бачимо? У судах і прокуратурі 2,1%. То навіщо було піднімати на ноги все суспільство, аби змінювати щось у судовій системі?

 

- Тобто звинувачення до суддів були неаргументованими?

 

- Я вважаю, що ні. Не так треба було переатестовувати суддів, не через урахування майна. Коли людина незаконно отримала майно, то доведіть і притягніть до відповідальності. А якщо ви не можете цього зробити, то навіщо звинувачувати когось у володінні квартирою? Людина отримала її ще 20 років тому, і документи деякі не збереглися. Це ж не означає, що особа корумпована. Отже, насамперед доведіть. А по-друге, професійну реформу треба проводити зовсім не так. Варто вибірково взяти деякі справи в усіх суддів і подивитися, хто яке рішення пише, чому рішення скасоване судом вищої судової ланки. Тоді можна говорити про професійне проведення реформи.

 

От і змінили одних людей на інших. Що це дає? Навіть якщо за людиною будуть ходити 24 години на добу, якщо вона свідомо хоче здійснити корупційне діяння, то зробить це. Не можна ж, наприклад, цілком обмежити спілкування. Я взагалі вважаю, що це була не реформа, а просто реорганізація й зміна кадрового складу.

 

Мало хто може так сказати: побоюються, що будуть переслідування з боку влади чи активістів. Але я не боюся. Я працюю в цій системі й визнаю: із кожним роком законодавство, відповідно до якого ми здійснюємо правосуддя, стає все гіршим і гіршим.

 

- Тобто все тримається на законах?

 

- Звичайно. Усе залежить не лише від тих, хто працює в суді чи прокуратурі, а й від законодавчого органу, від уряду. Якщо немає коштів у бюджеті, то скажіть прямо: їх немає. Зберіться, щоб подумати, як цим коштам потрапити в бюджет, як правильно податки розподілити.

 

А в нас виходить популізм: прийняли рішення щодо захисту потерпілих від аварії на ЧАЕС, а грошей на виконання нема. Уряд потім своїми постановами все регулює. А закон? І кажуть, що судді погані, тому що спираються на закони. А ми складали присягу, що керуємося Конституцією й законами. От і виходить, що відновлюємо людям звужені урядом гарантії. Треба б «підструнити» за те, що змушуємо з бюджету кошти виділяти!

 

А почалося все з дефіциту бюджету пенсійного фонду, коли суди наприймали рішень про виплати дітям війни, чорнобильцям, іншим пільговим категоріям на 40 млрд гривень. А як же ми можемо інакше? Змініть закон. А закон не можна змінити, тому що кожен депутат перед своїм виборцям розповідає: «От ми прийняли закон, а поганий уряд його не виконує». А нічого, що в уряді грошей нема? Навіщо ж ви приймали закон? Це коло, яке треба розірвати. Кожен має відповідати за свої дії: і уряд, і парламент, і судді. Не можна, щоб кожна гілка влади, кожен державний орган працювали окремо, бо виходить, як у байці Крилова.

 

- Ще в далекому 2002 році ви балатувалися в народні депутати. Чому опісля більше не робили спроб?

 

- Давайте спочатку. Я балатувався в 1994 році й був обраний депутатом Криворізької міської ради народних депутатів. У 1998 мене переобрали. Цього ж року балатувався в народні депутати України: мені повірили люди. Тоді займався підприємницькою діяльністю, очолював низку підприємств, представляв британську компанію. Роботи було багато. У 1994 році ми з допомогою інвесторів збудувалив Кривому Розі першу в Україні дротову телефонну станцію. Тож, тоді я посів третє місце.

 

У 2002 моя команда запропонувала спробувати ще раз. Чесно, не дуже хотів, бо тоді вже отримав запрошення на посаду наукового консультанта від судді Конституційного суду України Павла Борисовича Євграфова. Дізнавшись, що збираюся балатуватися в нардепи, він сказав: «У Конституційному Суді таке не прийнято. Ти балатуйся, оберуть – будеш підтримувати нас, а ні – двері відчинені. Приходь і працюй». Я тоді посів друге чи третє місце й уже в кінці 2002 року пішов працювати в Конституційний Суд України консультантом судді. До речі, саме Павло Борисович надихнув мене тоді на дисертацію.

 

Не шкодуєте, що так вийшло?

 

Узагалі вважаю, що не можна шкодувати про якусь частину життя: якщот ак склалося, то треба було. Річ у тім, що, коли я займався підприємницькою діяльністю, народний депутат Дмитро Петрович Степанюк, якого тоді Леонід Кучма назначив постійним представником Президента в Криму, запросив мене на громадських засадах бути радником із правових та економічних питань. Тому в 1996-1997 роках працював у Сімферополі. Там же був Павло Борисович Євграфов.

 

Тоді почався рух за відокремлення Криму від України. Цікава ситуація склалася з правового погляду: буквально за декілька днів ми написали дуже багато законів проти проголошення незалежності півострова, цим не допустили такого вирішення подій. Отож, розробили, привезли в Київ, проголосували, і Президент у цей же день усе підписав. Коли кримські депутати зібралися зранку відокремлювати півострів, вони  вже не могли нічого зробити.

 

- Не просто історія творилася на ваших очах – ви самі ж її писали!

 

- Скажімо, був десь поряд (сміється). Тоді навіть російські ЗМІ писали, що без жодного патрона Крим залишився українським правовим шляхом. Але ж над цим працювали юристи.

 

- Повернімося до роботи суддею. Які є недоліки цієї професії?

 

- Усе залежить від того, хто як працює. Які можуть бути недоліки? Буває важко, бувають непрості справи, що вимагають багато часу. Але якщо ти пішов на цю роботу, то маєш її виконувати.

 

Я, до речі, свою роботу добре знав, навіть коли працював прибиральником навчального корпусу університету. Це був 1987 рік. Для вступу на заочну форму треба було працевлаштуватися. Тому й підлогу я нормально мив. Не знаю, як люди кажуть, що люблять свою роботу. Любити можна сім’ю, дітей. Як можна любити роботу, не знаю, але її треба виконувати якісно й відповідально. Ось це я знаю точно.

 

- Насамкінець поділіться з читачами вашим життєвим чи професійним кредо.

 

Пауза. Сміється.

 

- Кредо? Навіть не думав про це. Певно, повторюся: кожен має професійно виконувати свою роботу, де б не працював.

 

Юлія Андряник

Зателефонувати до суду   • 044 254 21 99 • 097 517 67 65