Facebook Twitter Youtube

Суддя Оксана Епель: «Ти у нарадчій кімнаті маєш уособлювати Феміду із зав’язаними очима»

ЗМІ часто пишуть репортажі із судових засідань, розповідають чергову новину про реформу судової влади, а також відстежують декларації суддів і час від часу збурюють громадськість їхніми «статками». Чи є суди відкритими для громадян? Чи люблять судді свою роботу? Про суддівську відповідальність, втручання в приватне та вибір юриспруденції ми поговорили з суддею-речником Шостого апеляційного адміністративного суду, кандидатом юридичних наук Оксаною Епель.

Про вибір юридичної професії

Почуття справедливості, безумовно, живе у кожній людині. Але настає якийсь такий момент, коли воно кличе тебе не просто утверджувати її на словах, а й на ділі. Якщо ти любиш свою державу і тобі не однаково як вона буде розвиватися, то завжди щось робитимеш на її благо. Я досить довго йшла до професіі, обирала між різним, цікавилася психологією, журналістикою, педагогікою, але обрала юриспруденцію. Уже в дорослому віці до мене прийшло повне усвідомлення того, у якій прпофесіі я буду найбільш корисною. Це суддя.

Про першу справу в суді

Я починала працювати в Київському районному суді м. Донецька, і кожна справа для мене була важливою. Навіть розлучення з психологічного погляду завжди було складним, бо щоразу маєш з’ясувати дійсні причини, які призвели між подружжя до таких взаємин. Коли люди не могли знайти порозуміння, коли вони «ділили» спільних дітей і не могли домовитися, для мене було важко надати перевагу комусь із батьків. Найбільш складними з процесів, які дотепер збереглися в моїй пам’яті й, напевне, ніколи звідси не зітруться, були кримінальні провадження. Таких справ було багато, але  декілька, які були одними з перших, запам’ятала назавжди. Наприклад, з корисливих мотивів, через бажання успадкувати квартиру, брат не просто вбив рідного брата, а ще й розчленив тіло й порозкидав по усій території м. Донецька. Була й інша справа, коли педофіл зґвалтував малолітню дівчинку, і мені, як матері, було дуже складно досліджувати докази у справі, надавати їм юридичну оцінку. Такі справи зайжди пропускаються крізь серце, власні почуття й ставлення. А найскладніше в суддівській професії те, що ти якраз у нарадчій кімнаті маєш уособлювати в собі Феміду із зав’язаними очима, яка об’єктивно й незалежно виносить рішення. Коли ти одягаєш мантію, то відсторонюєшся і стаєш нібито безстатевою «машиною», яка справді на вагах оцінює всі «за» й «проти». В адміністративній юрисдикції є своя складність, інші категорії спорів. Насамперед, таке судочинство покликане захищати людей від свавілля влади.

Про вірність професії й випробування в роботі

Бажання піти з професії в мене ніколи не виникало. Звісно, бувають складнощі, велике навантаження, психологічні труднощі. Іноді досить складно поєднувати й організовувати свій час, день і навіть вихідні, бо я багатодітна мама, і хочеться приділити увагу й собі як жінці, і друзям, і, безумовно, діточкам. І коли ти розумієш, що навіть у власний вихідний маєш йти на роботу або під час виборчого процесу майже не виходити з приміщення суду, то це сприймається складно. Але завжди почуття справедливості, надвідповідальності переважають. Без них в суддівській професіі не можна. За роки роботи я навчилася знаходити баланс між особистим і професійним. Ти вирішуєш, що має більшу вагу – твоє особисте чи ті люди, які чекають на твоє рішення, чи ті діти, яких, наприклад, мають усиновити. І ти розумієш, що твої – вдома; так, вони сумують, але ти в них є, а ті діти знаходяться в дитбудинках і чекають свою майбутню родину. Або треба негайно вирішити питання щодо тримання під  вартою. І ти йдеш, залишаєш особисте вдома і виконуєш свої обов'язки навіть у понаднормований час. Професія судді в багато чому складна. Певною мірою треба бути психологом. У мене були випадки, коли навіть засуджені  були вдячні,  що їх просто вислухали і з'ясували дійсні причини, через які вони стали на шлях злочину. З ними, виявляється, ніхто ніколи не розмовляв, бо так їх доля склалася. Як часто буває, неповна родина у підлітка, складні життєві обставини,  а потім пішло-поїхало. Ставить на собі крапку. Мені завжди було важливо, щоб засуджений, отримуючи покарання, розумів, що воно йому призначено справедливо. Багато моїх вироків чи рішень навіть не оскаржувалося. А значить, людина, яка програла справу, чи засуджений погодились із справедливістю. Тому «кинути» думки не було, я все більше переконуюся, що мій шлях є правильним.

Про рівень довіри до суду

Якщо брати результати опитування різних організацій, то на запитання: «Чи ви взагалі були в суді?» кожна друга людина відповідає, що ні. Але вони десь там чули, чи їм нав’язали з екранів ТБ, чи десь одна подружка на базарі сказала, що всі судді погані, довіряти їм не можна – і в людей вкорінюється таке необ’єктивне ставлення. Хоча часто трапляються випадки, коли одна сторона, навіть програючи справу, задоволена рівнем відправлення правосуддя, веденням процесу, як їй надавали можливість реалізовувати свої права, передбачені законом. Довіра завжди була. Більша чи менша, але була і є. За статистикою адміністративного судочинства близько 70% спорів виграють фізичні чи юридичні особи, які оскаржують поручення прав з боку суб'єктів владних повноважень. Як би в цих осіб на виході з зали суду запитали, чи довіряють вони суду, то  що б вони відповіли? Звісно, довіряють, адже їх порушені права були захищені судом. Але ж саме таких опитувань ніхто не робить. А якщо глянути в корінь цієї проблеми? Може, ніхто й не хоче об’єктивно висвітлювати? Може, і проблеми як такої насправді немає? Ми завжди готові до конструктивного діалогу, особливо з введенням інституту судді-речника. І до критики ми ставимося нормально. Але прагнемо, щоб інформація про стан речей подавалась об'єктивно. 

Про втручання в професійну діяльність

Такі випадки дійсно трапляються. Як приклад, один з таких стався під час цьогорічних позачергових виборів народних депутатів. На мій особистий номер телефону прийшло повідомлення від особи, яка представилася народним депутатом VIII скликання й кандидатом у народні депутати IX скликання і просила «допомогти» в справі. Щодо цього факту наразі вирішує слідство.  А я виконала виключно свій обов’язок, повідомивши про таке у визначені законом органи. До речі, Вища рада правосуддя розглянула моє звернення і визнала цей факт справді втручанням у мою професійну діяльність.

Про вплив публічності на приватне життя

Це питання є непростим для мене. З 2016 року періодично щодо мене виливається в інформаційний простір (фейсбук, грантові сайти типу «Стопкорупція» і т.д.) якась неправдива чи перекручена інформація. Вона подається однобоко, необ’єктивно, практично ніхто навіть не намагався взяти в мене коментар. Одного разу тільки приходили представники ЗМІ на роботу, я пояснила свою позицію, повно відповіла на запитання, навіть показала всі документи, і після цього вийшла доволі обґрунтована, правдива стаття. Більше ніяких претензій від цього видання до мене не було. Питання в тому, що ми подаємо щорічну декларацію і що журналісти в ній бачать чи хочуть бачити? Наприклад, я була заміжня за людиною, яка багато років займалася бізнесом у Донецьку. Коли почалися бойові дії, ми переїхали до Києва, я трішки раніше, родина – згодом. Звісно, що бізнес чоловіка залишився там, на окупованих територіях. На що дивляться журналісти? Аналізують лише 2014 рік, коли мій чоловік дійсно правдиво показав, що отримав невелику зарплату. Але що він мав отримати за декілька місяців і поїхав з окупованої територіі, залишивши майно й бізнес? Ті ж обставини, що він працював і які статки декларував до цього складного періоду, ніби нікого не цікавлять. Ніхто не звертає уваги, коли набуте право власності на майно, на ті ж земельні ділянки, деякі з яких взагалі приватизовані ще в 90-их роках. Наприклад, мені закидали, що вона на «ягуарі» (ред.: марка автомобіля) їздить.То, по-перше, я на «ягуарі» не їздила, і взагалі він мені був подарований ще в 2007 році, коли я навіть суддею не була. Була така примха у чоловіка, ось і подарував. Неприємно, коли прилітають дрони, коли мої малолітні діти ховаються від того, що вдираються люди з телекамерами і когось вихоплюють практично в тому, у чому одягнені. Я вважаю, що межа публічності все ж таки має бути. Так, ми, судді, підзвітні перед суспільством. Щодо моєї діяльності і щодо статків суспільство має право знати, тільки ж збирайте інформацію в законний спосіб і подавайте суспільству об’єктивно. І залишайте право на відповідь, хоча б питайте коментарі від судді. На жаль, наше суспільство й ті ж ЗМІ (не всі, звісно) у гонитві за якоюсь сенсацією іноді переходять межу й забувають задля чого журналістика створена. Що це професія, яка має об’єктивно доносити інформацію. Недаремно ж їх називають четвертою владою, бо вони формують свідомість громадян. Я напочатку розмови говорила, що теж хотіла стати журналістом, бо поважаю цю професію. Журналіст має бути незалежним. Подобається-не подобається, роби своє розслідування, вивчи матеріал, надай своє бачення, але не можна писати однобоко. Це як вислухати в судовому процесі одну сторону і забути про іншу.

Про викладацьку роботу й інститут судді-речника

Я дуже хочу викладати, але в мене малі діти і таке шалене навантаження на роботі. Дуже шкода, що маю обмаль часу для викладацької діяльності. Я дуже хотіла б бачити очі студентів, і якщо  б могла віддати їм частку свого досвіду й це було б їм корисно, із задоволенням  віддала б. Можливо, надалі, коли підросте мій найменший, то я до цього прийду не лише у своїх думках, а й на ділі. З самого початку я обирала між педагогікою, журналістикою, психологією або суддівською професією. Ці 4 професії один одного перетягували. Пізніше зрозуміла, що людина все може поєднувати. Народивши дітей,  я стала для них найпершимі головним вчителем. Доволі часто на конференціях і семінарах спілкуюся зі студентами, ділюся з ними своїми думками і досвідом. А прагнення до журналістики реалізовую в Школі судової журналістики або пишу власні публікаціі та статті. Також колектив довірив бути суддею-речником, я погодилася і таким чином реалізувала своє бажання працювати зі ЗМІ.

Про хобі й літературну творчість

Коли ще тільки починала працювати, за собою помічала, що «приношу роботу» додому. Пізніше навчилася тому, що робочі питання треба залишати на роботі, а додому йти з позитивом, бо наша суддівська професія не завжди є такою. Я навчилася відволікатися, отримувати задоволення від життя. Після роботи я звичайна людина, мама, друг, у мене є свої улюблені речі, заняття, які мені приносять задоволення. Займаюся йогою, вирощуванням квітів, люблю малювати, пишу вірші. І я вдячна Богові за те, що він дає мені сили, натхнення поряд з такою більш, мабуть, мужньою професією залишатися жінкою, другом і мамою.

Наостанок

Я все ж залишаюся оптимістом: хочеться вірити в іншу країну в майбутньому – розвинуту, європейську, правову. Я думаю, що все в нас попереду, і вірю, що так і буде. Наразі наш суд докладає певних зусиль щодо налагодження комунікації зі ЗМІ. Мені видається, що така ініціатива, як наша Школа судової журналістики, є важливою. Ми навчаємо вас, молодих журналістів, об’єктивно доносити суспільству інформацію вустами самих же суддів чи працівників апарату. Коли ви занурюєтесь у процес, ви трішки по-іншому дивитеся на проблему. А коли побачите навантаження, поспілкуєтеся з суддями, то я думаю, що ви стаєте більш об’єктивними й готовими розуміти ті глибинні процеси, ті механізми, які відбуваються тут усередині і які суспільство не бачить. І якраз завдяки вам, правильному висвітленню, подачі цієї інформації, я думаю, що ці комунікації судів і ЗМІ будуть розвиватися, і, зрештою, ми прийдемо до того, що всі разом зробимо одну спільну справу – відновимо довіру.

Зателефонувати до суду   • 044 254 21 99 • 097 517 67 65