Феномен «динамічного балансу» стабільної Конституції і розвитку політико-правових відносин

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович

На сьогоднішній день наука конституційного права майже повністю відійшла від практики застосування так званих «статичних» способів вивчення конституцій, коли абсолютизація структурного методу досліджень призводила до того, що конституції поступово перетворювались на закриті та позбавлені будь-яких зовнішніх впливів правові явища. Більше того, для сучасного розуміння сенсу і специфіки конституційного регулювання й конституційного розвитку властиве застосовування моделі двобічної детермінації, коли науковці розглядають не лише вплив конституційних норм на трансформації суспільних відносин (цей аспект процесу конституційного регулювання ніколи не викликав жодних сумнівів), але й те, яким чином видозмінюється конституційне законодавство (включаючи й самі конституції) під впливом тих змін, які мають місце в суспільстві. В результаті чого однією з нових проблем, які постали перед конституційно-правовою наукою стала розробка та обґрунтування адекватних моделей, які б були здатні відобразити специфіку взаємовпливу конституцій та суспільних відносин.

Наразі ми вжили термін «проблема» цілком свідомо, оскільки, на нашу думку, це не просто одне з численних питань, які виникають в процесі наукових досліджень в галузі конституційного права. Справді, усталений погляд на конституцію передбачає її визначення як максимально стабільного акту законодавства, який має найвищу юридичну силу, характеризується властивостями прямої дії й визначає основи найважливіших суспільних відносин у усіх сферах життєдіяльності держави, суспільства та індивіда. Разом з тим, як зазначав Л. Юзьков, було б принципово невірно сприймати конституції виключно як певний юридичний акт, що надається у формі імперативної норми суспільству. Адже реальні конституції ніколи не виникають лише у свідомості юристів, а відбивають ті об’єктивні суспільні відносини (включаючи й складну гаму правових відносин), які є усталеними в суспільній практиці і потребують на свого регулювання. В результаті чого виникає актуальна та насправді важлива для теорії і практики конституціоналізму проблема взаємного узгодження й взаємної координації тих змін, які відбуваються на рівні суспільства, і тих змін, які тривають в конституційному праві.

Причому для України ця проблема сьогодні може цілком виправдано бути визначена як одна з найбільш актуальних й важливих. І справа тут зовсім не в тих політичних заявах, які лунають останнім часом стосовно необхідності внесення змін у вже змінену у 2004 році Конституцію України (це явище слід радше досліджувати політологам, ніж конституціоналістам), а в тому, що в Україні реально об’єктивізувалась необхідність розробки серйозної концепції, яка б дозволила пояснити механізми взаємозв’язку між суспільними змінами та станом конституційного законодавства. Більше того, на наше переконання, ця модель повинна мати не лише суто теоретичний характер, але й бути практично значущою. До речі, про подібну необхідність пише П. Євграфов, який вказує на цілий ряд проблемних моментів під час розробки змін до Конституції України. На жаль, те що видавалось провідним вітчизняним юристам очевидним ще на початку цього століття, для переважної більшості суспільства стало зрозумілим лише згодом, після того як вся країна відчула на собі наслідки поспішного і професійно недосконалого редагування тексту Основного Закону. Утім, зараз ми ставимо на меті не стільки аналіз процесу внесення змін до Конституції України як він тривав до кінця 2004 року і продовжується до сьогоднішнього дня, скільки дослідження тих базових механізмів, які зумовлюють зв’язок між конституцією і генезисом суспільних відносин.

Сам факт зв’язку між конституцією як специфічним правовим актом найвищої юридичної сили і суспільними відносинами (які є предметом конституційного регулювання) наразі визнається переважною більшістю як вітчизняних, так і зарубіжних конституціоналістів, адже навіть саме виникнення тих чи інших конституційно-правових норм зумовлюється тими суспільними відносинами, які об’єктивно сформувались і потребують на свого регулювання, впорядкування тощо. Водночас, як відомо, однією з найбільш динамічних груп суспільних відносин є саме політичні або політико-правові відносини. Ці ж відносини мають особливий вплив на розвиток конституційного права, оскільки, як зауважує В. Шаповал, галузь конституційного права тісно пов’язана з категорією політики. Тому цілком природно, що визнаючи загальний вплив суспільних відносин на розвиток конституційного права, ми повинні визнати й те, що динаміка політико-правових відносин також не лише регулюється конституційним правом, але й сама впливає на ті процеси, які пов’язані з внесенням змін і доповнень до конституцій, або ж прийняттям нових конституцій.

У зв’язку з чим доволі цікаво згадати позицію деяких російських авторів, які доводили, що сутність будь-якої конституції полягає в юридичному закріпленні суспільної згоди щодо основ організації держави і суспільства, які гарантують особисту та політичну свободу індивіда. В цьому сенсі, об’єктивна зміна політико-правових відносин, зміни відносин між різними елементами системи державної влади, посилення або послаблення позицій тих чи інших соціальних груп можуть спричинити зміни не лише на рівні поточного законодавства (навіть якщо йдеться про конституційні закони), але й на рівні конституції як такої. Причому подібні зміни можуть залишити в силі всі ті принципи, які за словами К. Арановського складають «стрижень конституційного регулювання» (до таких принципів згаданий автор відносить: принцип народного суверенітету, фундаментальні права і свободи людини і громадянина, принцип законності, принцип верховенства права) і стосуватись лише трансформацій форми правління, територіального устрою країни, типу виборчої системи, розширення або звуження повноважень окремих органів державної влади, посилення або послаблення органів місцевого самоврядування тощо.

Крім України (коли внаслідок конституційної реформи 2004 року було фактично видозмінено форму правління через перерозподіл повноважень між главою держави, законодавчою і виконавчою гілками влади), можна навести приклади інших країн СНД, конституції яких зазнавали змін. Наприклад, Конституція Казахстану 1993 року після всенародного обговорення проекту розробленого групою вчених і політиків під керівництвом Н. Назарбаєва була змінена у 1998 році. В Республіці Білорусь Конституція прийнята 15 березня 1994 року також була вже через два роки змінена в напрямі посилення ролі та впливу інституту глави держави (мається на увазі Конституція Білорусі від 24 листопада 1996 року, яка була прийнята на всенародному референдумі).

Таким чином, погоджуючись загалом з тезою щодо взаємовпливу між конституціями та розвитком суспільних відносин, ми повинні з’ясувати в який спосіб конституція як один з головних гарантів стабільності політико-правового життя (ця важлива стабілізуюча функція конституції неодноразово підкреслювалась вітчизняними і зарубіжними фахівцями; на думку окремих вчених, конституційність політичних процесів дозволяє внести елемент стабільності, впорядкованості та правової зумовленості політики) сама стає об’єктом впливу суспільних відносин, що розвиваються, а отже зазнає об’єктивних змін, які чітко фіксуються на юридичному рівні.

Подібна постановка питання видається виправданою з огляду на те, що в умовах кардинальних змін політичної системи, а отже й трансформації суспільних відносин, тексти конституцій доволі часто зазнають змін. Хоча, як відзначає В. Маклаков, цей взаємовплив властивий не лише транзитивним політичним системам, а всім без виключення країнам. У зв’язку з чим він пропонує застосовувати навіть таке поняття як «рівень фіктивності конституції». Не вкладаючи в нього жодного негативного змісту, він аргументує, що цей показник фіксує лише розбіжність між юридичною і фактичною конституцією, неспівпадіння конституції з реальним життям чи з реальними суспільними відносинам в тій чи іншій сфері. Причому сам феномен «фіктивності конституції» може виникати не лише за умов авторитарних або тоталітарних державних режимів, але й в умовах демократії, коли сама по собі демократична конституція передбачає вкрай складну процедуру своїх змін, що не дозволяє вищим законодавчим органам чи самим громадянам адекватно реагувати на назрілі в суспільстві трансформації. Тому, як зазначає цей автор, фіктивність конституції може спричинятись не лише авторитарним типом політичного режиму, але й її надмірною жорсткістю. Утім, незалежно від того консолідуватимемося ми з позицією В. Маклакова щодо універсальності сфери застосування поняття «фіктивності конституції» чи ні, видається очевидним, що в умовах швидких політичних змін, які відбуваються на тлі неусталеності політичної та правової культури, нестабільності системи державної влади, браку міцних традицій конституціоналізму тощо, ймовірність виникнення розриву між конституцією і суспільними відносинами збільшується. Водночас, як було продемонстровано вище, в перехідні періоди ми значно частіше засвідчуємо такі процеси як прийняття нових конституцій, внесення змін і доповнень у вже діючі конституції.

Здебільшого ці зміни пов’язані з конституційним регулюванням саме політико-правових відносин. І це зрозуміло, адже зазначені відносини видаються найбільш динамічними з огляду на те, що виникнення нових політичних інститутів завжди має супроводжуватись відповідними змінами на рівні їх правового регулювання. Оскільки ж ці інститути (якщо ми тлумачитимемо їх в організаційному аспекті) часто є найважливішими інститутами або органами державної влади, то цілком зрозуміло, що зміни їх правового регулювання торкаються найвищого правового рівня, яким наразі є конституційне регулювання.

Звертаючись до конституційного досвіду практично всіх без винятку пострадянських держав (за винятком країн прибалтійського регіону), можна зазначити, що разом із розпадом СРСР практично всі вони взяли курс на запровадження таких республік, в яких доволі потужна роль відводилась президентській владі. Як вважає А. Коваленко, ця тенденція має своє теоретичне обґрунтування. Справа в тому, що серед головних причин, які вказувались на користь запровадження сильного інституту президентства як правило називали дві: а) забезпечення ефективності і послідовності проведення демократичних реформ, б) необхідність утворення міцної структури державного управління для швидкого долання кризових явищ. До цієї ж думки схилялись й інші автори, які доводили, що високий рівень централізації влади у поєднанні з чітко визначеною відповідальністю (у випадку сильної президентської влади, вся ця відповідальність кладеться саме на президента) дозволяє якнайшвидше забезпечити проходження країною перехідного періоду. Нагадаємо, що за посилення президентської влади та надання широких повноважень президентові виступав і такий відомий вітчизняний конституціоналіст як Ф. Бурчак. Згодом окремі з пострадянських республік взяли курс на збереження сильної президентської влади (інколи навіть з елементами посилення повноважень президента та розширення сфери його впливу), тоді як інші – спробували реформувати систему державної влади в напрямі посилення елементів парламентаризму. Останній шлях державного розвитку обрала Україна. Його формальним утвердженням стало прийняття закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року.

Останнім часом можна зустріти тезу, що внесення змін до Конституції України виступило суто політичним кроком. На нашу думку, з цією позицією можна погодитися лише частково, оскільки ідея перетворення України на парламентсько-президентську республіку була доволі чітко озвучена ще у 1999 році. Теж саме можна сказати і про фахові конституційні дослідження, адже українські юристи неодноразово висловлювали свою підтримку тезі про необхідність посилення ролі парламенту та зміни балансів в системі «парламент – уряд – президент» (тут доречно згадати позицію таких авторів як Л. Кривенко, А. Георгіца, В. Денисов, В. Погорілко та інших). Однак, не аналізуючи прийняті зміни до Конституції України в цілому (з цієї теми протягом останніх років вже з’явилось чимало цікавих і змістовних статей та досліджень монографічного характеру), акцентуємо увагу на дещо іншому аспекті цієї теми.

Вище ми вже зауважували на тому, що зміни на найвищому конституційному рівні можуть оцінюватись з двох точок зору. З одного боку, конституції розглядаються як основа стабільності правової системи, і водночас – як гарантія стабільності політико-правових відносин, ефективності системи державної влади, поступовості політичного і правового розвитку. З іншого боку – однією з головних цілей конституцій є відображення і закріплення на конституційному рівні основних цінностей та інтересів, які домінують в суспільстві і дозволяють знайти спільно згоду щодо способів забезпечення прав і свобод людини і громадянина. З огляду на це, зміна політико-правових відносин має з необхідністю тягнути за собою й конституційні зміни. Чи не стикаємося ми у цьому випадку з певним протиріччям, що виникає між вимогами відповідності конституції суспільним відносинам та вимогою її стабільності? І чи можливо взагалі певним чином сполучити ці дві вимоги, що висуваються до конституції?

Попри теоретичну складність відповіді на сформульоване запитання (адже тут ми можемо побачити доволі широкий спектр наукових аргументів як на користь однієї, так і іншої точки зору) вкажемо на певні шляхи розв’язання цієї проблеми. Насамперед варто звернути увагу на початкову двозначність терміну «стабільність конституції». Вживаючи його, мова може вестися як про абсолютну незмінність конституції (до речі, прикладом такої «мінімально змінюваної» може виступити Конституція США), так і про певну варіативність її норм при збереженні «конституційного ядра», яке не може бути трансформовано за будь-яких обставин. В Конституції України факт існування такого незмінного «конституційного ядра» закріплено в частині 1 статті 157, де прямо вказується: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України». Водночас в Конституції України вказується (маються на увазі статті 155 і 156 Конституції, які регулюють ті випадки, коли зміни вносяться до розділу, розділу ІІІ та розділу ХІІІ Конституції України), коли та за яких обставин застосовується ускладнена процедура внесення змін до Конституції України. Так само варто згадати частину 3 статті 5 Конституції України, де зазначено, що всі зміни до Конституції, які пов’язані зі зміною конституційного ладу можуть вноситись виключно за згодою народу України і не можуть санкціонуватись самою державою. З точки зору забезпечення стабільності конституції ця норма, на наше переконання, відіграє надзвичайно важливу роль. Справді, в сучасній науці конституційного права існує усталене доктринальне визначення конституційного ладу, яке тлумачить його як систему соціально-правових відносин та інститутів, яка підпорядкована конституційним нормам, що сприяють закріпленню у суспільній практиці і правовій свідомості стабільних, гуманних, справедливих зв’язків між людиною, громадянським суспільством і державою. У зв’язку з чим у разі виникнення сумніву щодо того, наскільки ймовірні зміни до конституції зачіпають основи конституційного ладу, орган конституційної юрисдикції (в Україні це, як відомо, Конституційний Суд України) може винести своє рішення спираючись на доктринальне тлумачення поняття конституційного ладу.

Таким чином, як бачимо, вживаючи поняття «стабільність конституції», мається на увазі зовсім не статичність Основного Закону, коли попри будь-які суспільні трансформації він залишається одним і тим же в частині змісту всіх без виключення своїх норм, а його здатність поєднувати стабільне конституційне ядро (це фундаментальні принципи і норми, які визначають права та свободи людини і громадянина, засади взаємовідносин держави, суспільства і громадянина, закріплюють народний суверенітет і верховенства права) із спроможністю реагувати на процеси розвитку суспільних відносин, які об’єктивно мають місце. Саме в цьому сенсі нами було вжито поняття «динамічного балансу». Воно може бути охарактеризовано як середній оптимальний показник співвідношення між абсолютною незмінністю конституції та її постійними змінами. Однак очевидно, що це вихідне визначення потребує на свою подальшу деталізацію.

Вище нами вже було вказано на наявність своєрідного сталого конституційного ядра. Це ті норми конституції, які не можуть бути змінені, оскільки така трансформація матиме своїм наслідком спотворення самої ідеї конституційного регулювання. На думку багатьох сучасних конституціоналістів, до таких конституційних норм відносяться ті, які визначають права і свободи людини, а також вказують на принципи, які кладуться в основу конституційного регулювання. Цими принципами є: принцип верховенства права, принцип пріоритету прав людини, принцип законності і принцип поділу державної влади. Стосовно прав і свобод людини, то їх визначальна конституційна роль пояснюється тим, що сьогодні самі конституції часто розглядаються не стільки як вищі державні закони, скільки як правові акти, покликані забезпечити права людини (про значимість цього аспекту конституційного права пише О. Пушкіна). В цьому сенсі, конституція, яка не захищає права людини вже не може вважатися конституцією у строго-науковому значенні цього терміну. Тобто вона вже не є формою основоположного узаконення правового характеру організації та функціонування влади в її відносинах з людиною і громадянським суспільством в цілому.

Саме тому в чинній Конституції України міститься норма, яка дозволяє внесення змін до розділу присвяченого правам людини лише в тому випадку, якщо ці зміни не звужують вже визначені права. Що ж до названих нами конституційних принципів, то їх основних завданням є як раз забезпечення такого типу взаємовідносин між державою і людиною, коли держава не може свавільно порушувати ані самі ці права, ані ті конституційні норми, які ці права встановлюють і забезпечують. Таким чином, кажучи про незмінність цих конституційних норм, ми погоджуємося з тим, що будь-яка сучасна конституція має свою універсальну сутність, яка робить зазначений правовий акт конституцією не лише в формальному, але й у матеріальному значенні.

Наступна група конституційних норм, на які ми маємо вказати – це норми, які визначають основи конституційного ладу, а також регулюють порядок внесення змін і доповнень до тексту конституції. Стосовно першої групи норм, слід згадати Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян Галайчука В. С., Подгорної В. В., Кислої Т. В. про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа про здійснення влади народом) від 5 жовтня 2005 року, в якому було наголошено, що згідно зі статтею 5 Основного Закону України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга); виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Водночас, згідно з Конституцією України держава, її органи, посадові особи не мають права визначати конституційний лад  в Україні, яке належить виключно народові. Конституція України забороняє узурпацію належного виключно народові права визначати і змінювати конституційний лад в Україні державою, її органами або посадовими особами. Тому, як було вказано у мотивувальній частині рішення Конституційного Суду України, узурпація означає привласнення переліченими суб’єктами права, яке передусім належить народові, вносити зміни до Конституції України у спосіб, який порушує порядок, визначений розділом XIII чинного Основного Закону України, в тому числі усунення народу від реалізації його права визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Тому будь-які дії держави, її органів або посадових осіб, що призводять до узурпації права визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народові, є неконституційними і незаконними.

Що ж до внесення змін до глави ХІІІ Конституції України, то ускладнена процедура їх реалізації зумовлюється необхідністю гарантувати формальну чіткість порядку функціонування конституції. Адже у разі якщо не буде чітко й суворо врегульовано порядок внесення змін до конституції, під загрозою неконтрольованих змін може опинитися як ядро конституції, так і ті норми, де встановлюються основи конституційного ладу.

Нарешті остання група конституційних норм – це ті, зміна або доповнення яких не передбачають застосування спеціального порядку встановленого статтями 155 та 156 Конституції України. Фактично ці норми пов’язані з функціонуванням системи державної влади, її окремих гілок та органів, а отже є найбільш близькими та найбільш чутливими до зміни суспільних, і зокрема політико-правових, відносин. Якщо звернутись до конституційного досвіду пострадянських країн, то найбільше зазнавали змін саме ці конституційні норми.

В цьому контексті, на нашу думку, можна вказати на дві основні причини, які у відповідний спосіб змінюючи суспільні відносини впливали на конституційний процес. Перша з них пов’язана з загальною тенденцією, яка спостерігається в сучасному конституційному праві, до урізноманітнення конституційних інститутів, що сприяють більш ефективному захистові прав людини і громадянина. У зв’язку з чим в нових конституціях з’являються нові механізми захисту прав людини, які дозволяють відійти від класичної лінійної системи (коли існує лише одна група органів державної влади, які покликані реалізовувати завдання охорони і захисту прав людини). З іншого боку, сам процес розвитку громадянського суспільства, а також приведення національної конституційної практики у відповідність до міжнародних стандартів, часто спричиняє необхідність застосування нових способів організації та функціонування органів державної влади. Розглядаючи під цим кутом зору конституційну реформу 2004 року (зараз ми не беремо до уваги її реальні наслідки, а лише ті базові ідеї, які в неї закладались), можна сказати, що посилення ролі парламенту стало об’єктивною потребою, яка засвідчувала більш високий рівень демократизації суспільства, а отже й потребу у розширенні впливу найвищого представницького органу країни на формування виконавчої влади і реалізацію державної політики. Паралельно з необхідністю реформування системи державної влади одним з важливих фактором, який може спричинити внесення змін до конституції є посилення позицій місцевого самоврядування. До речі, саме цей мотив змушує багатьох вітчизняних політиків та правознавців твердити про необхідність продовження конституційної реформи в Україні (до недавнього часу для цього вживався термін «другий етап конституційної реформи»).

Таким чином, кажучи про потребу у забезпеченні взаємозв’язку між правом та суспільними відносинами, коли право не лише регулює суспільні відносини і задає основні параметри суспільного розвитку, але й реагує на ті об’єктивні зміни, які мають місце у суспільному середовищі, фактично мається на увазі розбудова специфічної системи динамічного балансу, яка б дозволила при збереженні фундаментальних принципів і цінностей конституціоналізму забезпечити живий зв’язок між суспільством і конституцією. Подібна динамічна модель, на наше переконання, жодною мірою не сприятиме послабленню ролі конституції у суспільному розвиткові, адже якщо конституція залишатиметься абсолютно законсервованою й нечутливою до зміни соціальних відносин, то врешті-решт фактична конституція випереджатиме у своєму розвиткові конституцію юридичну. А це перетворюватиме конституцію та конституційне право не на один з головних стимулів побудови правової, демократичної і соціальної держави, а на небезпечний чинник уповільнення суспільного (в тому числі й правового) розвитку. Разом з тим, ми свідомо вжили поняття «баланс», оскільки протилежною загрозою для сучасного конституціоналізму є девальвація як суспільної, так і правової цінності конституції, коли вона перетворюється на об’єкт постійних змін, на інструмент задоволення поточних політичних інтересів окремих еліт. В цьому сенсі, окреслюючи перспективи подальшого конституційного розвитку України слід вказати, що його успішність багато в чому залежатиме саме від спроможності вчених конституціоналістів і політиків забезпечити оптимальний динамічний баланс між стабільністю конституційного регулювання та його відповідністю об’єктивним суспільним відносинам й реальним потребам щодо їх впорядкування.

Література:

1. Тихонова Є., Юзьков Л. Конституція юридична і фактична // Право України. – 1992. – № 1. – С. 10.
2. Євграфов П. Г. Конституція України: коментар змін (2004 – 2007). Теоретичні та практичні аспекти. – К., 2007. – С. 60-77.
3. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. / Отв. ред. Б. А. Страшун. – М., 1996. – Т.1-2. – С. 40-41.
4. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. – К., 1997. – С. 44.
5. Сравнительное конституционное право. – М., 1996. – С. 67-68.
6. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран. – М., 2000. – С. 115.
7. Скрипнюк О. В. Конституція України та її функції: проблеми теорії та практики реалізації. – К., 2005. – С. 105-107.
8. Маклаков В. В. Конституционное право зарубежных стран. Общая часть. – М., 2006. – С. 58.
9. Коваленко А. А. Розвиток виконавчої влади в Україні на сучасному етапі: теорія і практика. – К., 2002. – С. 268.
10. Бакуменко В., Бакаєв Ю., Кравченко С. Технології формування правових державно-управлінських рішень // Сучасні проблеми державного управління: дослідження, технології, методики / За заг. ред. В. М. Князєва. – К., 1999. – С. 43-46.
11. Бурчак Ф. Г. Президент України. – К.: ІнЮре, 1997.
12. «Про внесення змін до Конституції України»: Закон України від 8.12.2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 2. – Ст. 44.
13. Див. Мишин А. А. Двести лет конституционализма в США. Анализ основных предпосылок. – М., 1988.
14. Румянцев О. Г. Основы конституционного строя России (понятие, содержание, вопросы становления). – М., 1994. – С. 23-24.
15. Мучник А. Г. Комментарий к Конституции Украины. – К., 2000. – Кн. 1. – С. 41.
16. Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення. – К., 2006. – С. 324-325.
17. Георгіца А. З. Теоретико-методологічні проблеми сучасного конституціоналізму: наукова доповідь. – Чернівці, 2002. – С. 9.
18. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян Галайчука В. С., Подгорної В. В., Кислої Т. В. про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа про здійснення влади народом) від 5.10.2005 р. // Офіційний вісник України. – 2005. – №41. – Ст.2605.