Я працюю у суді. Інтерв'ю судді Оксани Епель

Докази, доводи сторін, нарада кімната, рішення. З цими термінами й процессами щодня стикаються судді. Далеко не кожна людина особисто хоча б раз брала участь у судовому засіданні. Та ставлення до судової гілки влади кожен формує для себе сам. Найчастіше за чутками, за  інформацією ЗМІ.

Ми поспілкувалися з людиною, яка працює в судовій системі вже понад 15 років. Оксана Епель, судя Шостого апеляційного адміністративного суду, суддя-речник, розказала нам, ким вона хотіла стати, якби не юриспруденція, як бути суддею й багатодітною мамою одночасно та що вона думає про судову реформу.

Про справедливість не говорять

На посаді судді я працюю понад 12 років і ще 5 була консультантом суду та  помічником судді. Професію обирала свідомо, виважено. Безумовно, почуття справедливості живе в кожній людині. Але настає такий момент, коли це почуття кличе не просто утверджувати її словами, але й справами. Один з моїх життєвих принципів: «Критикуєш – пропонуй. Пропонуєш – дій». Критикувати легко, а діяти завжди складно. Та це потрібно робити. Якщо ти розумієш, що любиш свою державу й тобі не однаково, як вона буде розвиватися, ти будеш докладати власних зусиль для цього розвитку. Я досить довго йшла до своєї мети. Цікавилась і психологією, і журналістикою, у дитинстві хотіла стати актрисою. Але це, напевно, усі проходили (сміється).

Кожен суддя – утілення Феміди із зав’язаними очима

Я починала працювати в районному суді загальної юрисдикції. Як тоді, так і зараз кожна справа для мене була і є особливою. Навіть справу про розлучення ніколи вважала легкою, бо, занурюючись у процес, суд має знайти дійсні причини, через які подружжя більше не хочуть підтримувати стосунки, відповісти на головне питання, чи можна ще зберегти цю родину. А ось одна справа дійсно врізалася мені в пам’ять. Це був кримінальний процес: брат убив брата й розчленив тіло із корисних мотивів. З’ясовувати ці обставини, оцінювати докази було надзвичайно складно з психологічного погляду. Також, наприклад, мені, як жінці та матері, дуже важко було розглядати кримінальні справи щодо статевих злочинів, у яких потерпілими були малолітні. І таких  справ було дуже багато. Кожну я пропускала через власне серце, бо інакше не можу. Ти в нарадчій кімнаті маєш бути символом тієї Феміди із зав’язаними очима.  Перш ніж приступити до своїх обов’язків суддя виходить за межі «повсякденного життя», надягає мантію, яка підкреслює його відстороненість, об’єктивність і здатність залишатися над суперечкою, духовну опозицію буденній дійсності. Саме в нарадчій кімнаті ти уявно кладеш на ваги  Феміди всі «за» й «проти», надаєш  оцінку доказам, підкорюючись закону та спираючись на внутрішнє переконання. 

Баланс між особистим, професійним і почуття відповідальності

Були різні випробування, навантаження як за обсягом справ, так і психологічно складні ситуації. Іноді складно поєднувати роботу й особисте життя  й планувати свій час. У мене багато дітей. Кожному треба приділити увагу та й собі присвятити час. Дуже важко, коли, наприклад, у свій вихідний ти маєш іти на роботу, бо є невідкладні справи. Та почуття відповідальності завжди спрацьовує. Бо суддя не буде у професії, якщо він не буде відповідальним та уроджено справедливим. Наприклад, коли я мала вирішити долю сироти і через це затримувалася на роботі, то розмірковувала так: мої діти чекають на мене, але вони вдома, у них є родина, а я маю вирішити долю дитини, яка зараз без батьківського піклування і потребує цього найбільше. Завжди має бути баланс між особистим і професійним. Принаймні  я до цього прагну. Поза роботою я звичайна людина. У мене є хобі: люблю малювати, пишу вірші, займаюся йогою. За стільки років я навчилася розмежовувати, де робота, а де дім і звичайне життя.

Безумовно, посаду судді можна назвати вінцем юридичної кар’єри. Але за красивою картинкою престижу й соціальної значущості ховається інший бік професії.  Бути суддею – це величезна відповідальність, перебування на вістрі конфлікту та під пильною увагою суспільства. Це обмеження в праві висловлюватися вільно.  Це постійний контроль за власною поведінкою не тільки в професійному, а й у повсякденному житті.

Головне – рухатися в одному напрямку

Ламати завжди легко, а будувати важко. І для того, щоб ламати, потрібно мати дійсно беззаперечні підстави й пропозиції. Упродовж останніх років судді стали об’єктами змін у Конституції України, судових реформ, під час яких політики так і не змогли сформувати достатніх інститутів  для забезпечення незалежності судової гілки влади. Створено нові юрисдикції та   судові інстанції, змінилися судові процеси шляхом прийняття нових кодексів, запроваджено Єдиний державний реєстр судових рішень,  започатковано автоматичну систему розподілу справ,  введено інститут кваліфікаційного оцінювання тощо. Отже, реформи відбуваються, а суспільство поки не задоволене. Хоча якщо говорити про ту ж довіру , то статистика показує, що більшість опитаних респондентів, які суду не довіряють, ніколи в житті не були у суді. Держава – це складний механізм.  Але я впевнена, що  три гілки влади мають робити одну спільну справу – розбудовувати сильну, незалежну, демократичну державу, у якій панує верховенство права. Але  вони мають іти в одному напрямку та в межах законодавчого поля.

Судове засідання чи рішення суду  залишається кульмінацією багатьох політичних і суспільно значущих  процесів: виборів, приватизації, виділення землі, забудови міст, будівництва житла й навіть здійснення пенсійних виплат. Усвідомлення цього дає розуміння рівня фізичного та психологічного навантаження, якого зазнає суддя. Безумовно, суддя має бути висококваліфікованим професіоналом. Але цього замало. Для судді важливим є набір особливих якостей: він має бути життєво мудрим, але відкритим для пізнання нового, рішучим, але поміркованим , співчутливим, але мужнім, справедливим, але милосердним, терплячим і ввічливим,  але зданим контролювати порядок у залі суду.

Тож, незважаючи на всі складнощі професії, я ніколи не засумнівалася у правильності обраного  колись шляху – стати суддею.